Загинув: Майбутнього президента України вбили.Передсмертна заява. Відео

«Тут кров не бутафорна, тут смерть справжня», — сказав Олександр Цебрій у своєму останньому інтерв’ю.

За кілька годин колишній міський голова Умані особисто повів штурмову групу на ворожі позиції. З того бою він не повернувся.

24 липня 2024 року на Донеччині загинув Олександр Цебрій — молодший сержант, командир кулеметного взводу та штурмової групи 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Йому було 50 років.

Олександр народився в Умані, займався підприємництвом, а у 2015–2020 роках очолював рідне місто. Після початку повномасштабного вторгнення він добровільно став до лав ЗСУ.

На фронті колишній міський голова отримав позивний «Мер». Але жодних привілеїв це йому не давало. Олександр облаштовував позиції, чергував під обстрілами, командував кулеметниками й разом із ними виконував найнебезпечніші завдання.

Навіть після прямого влучання міни у бліндаж він сам вибрався з-під завалів і невдовзі повернувся до виконання бойових завдань.

Власним коштом Олександр купував будівельні матеріали для укріплення позицій та дрони, які допомагали берегти життя українських воїнів. Не раз під вогнем надавав допомогу пораненим побратимам і витягував їх до місця евакуації.

У березні 2024 року він відверто написав про те, як фронт змінив його ставлення до віри:

«Мені соромно про це говорити, але до війни я не знав Отче наш. Вважав, що сам справлюсь з усим. Але в окопах атеїстів немає, моляться ВСІ, тому молитва — це основне».

Під бронежилетом Олександр носив хрестик, тоненький молитовник, стрічку з церкви та дитячі малюнки. А ще — сигналізатор дронів, який називав своїм дієвим оберегом. Одного разу завдяки його сигналу Олександр із побратимами встиг заскочити в укриття.

«Тепер він завжди зі мною на броніку», — написав тоді Олександр.

У 2024 році він особисто захопив у полон російського штурмовика. За цей вчинок Олександра нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Та лише стримувати ворога він не хотів. Олександр сформував у своєму взводі штурмову групу, підготував бійців і сам повів їх уперед.

Незадовго до останнього бою він говорив, що після війни хотів би викупити посадку, за яку вони так довго билися, і створити там музей пам’яті загиблих побратимів.

24 липня 2024 року ця посадка знову стала полем бою. Під час штурму Олександр ішов попереду своєї групи. Його важко поранив ворожий мінометний обстріл. Він помер на руках у побратимів.

Штурмова група виконала завдання: українські воїни захопили ворожу позицію та повернули ще одну частину своєї землі.

Умань проводжала Олександра Цебрія живим коридором. Люди ставали навколішки перед чоловіком, який колись керував їхнім містом, а у найважчий для країни час став звичайним воїном.

Посмертно Олександру Цебрію присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Олександр Цебрій не ховався за колишніми посадами й заслугами. На фронті він був поруч із бійцями, витягував поранених, ішов під обстріли й у свій останній день особисто повів штурмову групу вперед.

Сьогодні, у другу річницю загибелі, згадаймо Героя України Олександра Цебрія. Відповідальність за свою країну він довів власними вчинками — спочатку працюючи для рідного міста, а потім захищаючи Україну до останнього дня.