Він вважав, що мати у 92 роки — тягар, і відвіз її до будинку для літніх людей. Через три дні вона зникла.

День був сірий. Дрібна мряка висіла в повітрі. Він вів машину мовчки. Мати сиділа поруч — маленька, сухенька, у своїй найкращій хустці. Тій самій, малиновій, із китицями, яку батько колись привіз їй з далекої поїздки. Вона теж мовчала. Не питала: «Куди ми їдемо?» Не плакала. Просто дивилася у вікно — на темні ялинники, що пропливали повз, на низьке сіре небо, на рідкі сільські хати біля дороги. 

Він крадькома поглядав на неї. І йому було соромно. Так соромно, що в грудях пекло. Але рішення він уже ухвалив.

— Мамо, — сказав він, не повертаючи голови. — Ти зрозумій. Ми з Аллою весь день на роботі. Діти в місті. Ти вдома сама. А раптом щось станеться? А там догляд. Лікарі. Харчування. Люди поруч.

Мати лише кивнула.

Жодного слова.

Будинок для літніх людей стояв у райцентрі. Двоповерхова цегляна будівля з ґратами на  вікнах першого поверху. Усередині пахло вареною капустою й хлоркою. Коридором повільно блукали старі — хто в піжамі, хто в халаті. Одна бабуся сиділа біля  вікна й розгойдувалася вперед-назад. Інша спала в кріслі з відкритим ротом. 

— Ось бачиш, — сказав він бадьорим голосом, намагаючись, щоб той не тремтів. — Тут добре. Чисто.

Мати стояла посеред вестибюля. Маленька. Пряма. З вузликом у руці — він навіть валізу не дав їй зібрати. Сказав: «Там усе буде, не треба».

Вона повільно обвела поглядом коридор. Старих людей. Ґрати на вікнах. Потім повернулася до сина й подивилася йому просто в очі.

— Додому хочу.

— Мамо…

— Додому, синку. Відвези мене назад. Я тобі не заважатиму. Буду у своїй кімнаті. Тихо сидітиму. Ти мене й не помітиш.

Догляд за літніми людьми й інвалідами

Він зніяковів. Відвернувся до вікна.

— Не можу, мамо. Так треба. Поживи тут трохи. Звикнеш.

Мати помовчала. Потім кивнула й тихо спитала:

— Ти приїдеш?

— Звичайно. На вихідних.

Він поїхав.

А вона залишилася.

Три дні вона була тихою. Не скаржилася. Не плакала. Їла те, що давали. Лягала спати, коли вимикали світло. Медсестра навіть похвалила:

— Хороша у вас бабуся. Спокійна. 

Але той спокій був лише затишшям.

На четверту ніч, коли коридори спорожніли, а за  вікнами згустилася темрява, вона підвелася. Одягалася при світлі вуличного ліхтаря — повільно, обережно, намагаючись не шуміти. Натягнула дві кофти. Панчохи. Валянки. Малинову хустку. Вузлик, той самий, із яким приїхала, прив’язала до пояса.

Вікно в туалеті було без ґрат. Перший поверх. Вона тихо відчинила його. Потім підсунула табуретку, вилізла на підвіконня й спустилася назовні.

Їй було дев’яносто два роки.

Ніч. Окраїна райцентру. Ліхтарі закінчилися. Далі — темрява, ліс і траса.

Вона постояла на узбіччі. Перевела подих. Десь позаду залишився будинок для літніх людей. Десь іще далі — син. А попереду була дорога. Тридцять сім кілометрів до рідного села.

Вона пішла.

Літні люди та вихід на пенсію

Ліс стояв обабіч чорною стіною. Дорога була порожня. Ні машин, ні випадкових фар. Лише шум дерев і її кроки — дрібні, шаркаючі. Валянки залишали мокрі сліди на темному асфальті.

Вона йшла й рахувала. Як у дитинстві. Раз, два, три. До ста — перепочинок. Раз, два, три. До ста — перепочинок. У голові крутилися уривки: молитва, стара пісенька, слова чоловіка, сказані багато років тому: «Ти, Мотре, міцна. Ти все витримаєш».

Вона й витримувала.

На десятому кілометрі зрозуміла, що може не дійти. Ноги боліли — старі, зношені, важкі. Серце билося десь у горлі. Вона сіла на придорожній камінь. Дістала з вузлика окраєць хліба, який встигла сховати після вечері. Пожувала. Запила водою з канави.

І знову пішла.

На п’ятнадцятому кілометрі її наздогнав лісовоз. Машина різко загальмувала. З кабіни визирнув молодий хлопець — переляканий, з широко розплющеними очима.

— Бабусю! Ви звідки? Куди йдете?

— Додому, — сказала вона.

— Як додому? Ніч! Ліс! Ви ж замерзнете!

— Не замерзну, — відповіла вона. — Їдь собі.

Хлопець хотів вийти. Допомогти. Посадити її в кабіну. Але вона так подивилася на нього, що він чомусь не наважився. Посидів кілька секунд, грюкнув дверцятами й поїхав далі.

А вона знову рушила вперед.

Світанок вона зустріла на розвилці.

Сонце підіймалося з-за лісу — червоне, холодне. Почали співати птахи. Небо прояснилося, обіцяючи погожий день. Вона трохи постояла, дивлячись на схід сонця. Потім звернула з траси на польову дорогу — ту саму, якою ходила все життя.

Залишалося ще вісім кілометрів.

Тут дерева вже були іншими. Рідними. Старі ялини, під якими вона колись збирала гриби. Місток через струмок — скрипучий, з одним поручнем. Березовий гай, де колись косили сіно.

З кожним кілометром вона йшла все повільніше. Зупинялася частіше. Але зовсім не зупинялася.

На двадцять п’ятому кілометрі вона загубила валянок. Наступила в яму, повну талої води. Валянок засмоктало в багнюку. Вона потягнула — не виходить. Смикнула — марно. Плюнула й пішла далі босою ногою.

Лісова дорога була холодна. Колюча. Болісна.

Але вона йшла.

І нарешті за поворотом показалася околиця.

Село стояло, як і раніше. Хати. Паркани. Пічний дим над дахами. Десь загавкав собака. Закричав півень. І вона побачила свій  дім — із різьбленими лиштвами, з перекошеним ґанком, із порожнім городом.

Вона підійшла. Взялася за хвіртку.

І заплакала.

Син знайшов її за годину.

Вагітність і пологи

Йому зателефонували з будинку для літніх людей о шостій ранку.

— Ваша мати зникла.

Він схопився з ліжка. Викликав поліцію. Кинувся до машини. Дружина щось кричала йому вслід, але він уже не чув.

Він гнав трасою й думав. Точніше — не думав, а відчував. Страх. Сором. І ще щось. Таке, чому він не хотів давати назви.

Біля повороту на село стояв поліцейський автомобіль. Він різко загальмував і вискочив із машини.

— Знайшли?

— Знайшли, — сказав поліцейський. — У себе вдома. Сидить на ґанку.

— Жива?

— Жива. Тільки… — поліцейський затнувся. — Ви там обережніше.

Він не зрозумів. Побіг до хати.

Мати сиділа на ґанку. У брудному одязі. В одному валянку. У малиновій хустці, насунутій на лоб. Одна нога була боса, чорна від багнюки, подряпана. Вона сиділа й дивилася на нього.

І він раптом застиг на місці. Не міг зробити й кроку.

— Мамо, — ледве вичавив він. — Навіщо ти? Як ти?..

Вона мовчала. Потім розв’язала вузлик. Дістала з нього щось, загорнуте в чисту ганчірку, і простягнула йому.

— Ось. Візьми.

Він узяв. Розгорнув.

Це були гроші. Дві тисячі — зім’яті, старі купюри, перев’язані гумкою.

— Це тобі, — сказала мати. — На мій похорон відкладала. А ти, мабуть, боявся, що тобі грошей не вистачить. Ось. Тепер не бійся. Вези назад. Я більше не втечу.

Він стояв і тримав ці гроші в руках. Тримав і мовчав. Бо сказати було нічого.

Він дивився на матір — на її босу ногу, на брудні руки, на спокійні очі. І відчував, як усередині нього щось рветься. Якась перегородка. Якийсь затор, який він сам поставив, щоб не відчувати.

Дорослий  чоловік. Шістдесят п’ять років. Стояв посеред двору з тими купюрами в кулаці й плакав.

— Мамо, — сказав він. — Мамо, пробач мене. Пробач.

Вона кивнула. І погладила його по голові — як у дитинстві. Наче це йому було десять років, а не їй дев’яносто два.

Вона залишилася у своєму домі.

Син більше ніколи не заводив розмови про будинок для літніх людей. Приїжджав кожні вихідні. Привозив продукти. Ліки. Внуків. А коли в матері зовсім відмовили ноги, він узяв відпустку й переїхав до неї. Дружина спочатку сварилася, потім зрозуміла. Зрозуміла — і приїхала теж. Вони доглядали її разом.

Мати померла через два роки.

Тихо. Уві сні. У своєму ліжку. У своєму домі.

А ті дві тисячі — зім’яті, старі — син поклав їй у труну. Під подушку. Про всяк випадок. Щоб там, куди вона пішла, у неї теж усе було своє.