– Тобі 39, а Степанові 43. Ви взагалі про що думали, коли народжували Дмитра? У вашому віці вже не треба дітей заводити! – нарікали родичі. А я думала, що за мене щиро порадіють

Зі Степаном я познайомилася давно, ще 10 років тому на роботі. Він до мене дуже настирно залицявся, дарував квіти, запрошував на побачення. Я спершу дуже соромилася, бо вважала, що у 29 вже точно не зустріну нормального чоловіка. 

А через рік ми одружилися. Степан мав свою двокімнатну квартиру, ми всі подаровані гроші з весілля вклали у ремонт. Хоча ж могли полетіти на відпочинок у Єгипет чи Туреччину. 

Потім у Степана з’явилася вигідна пропозиція з товаришем відкрити приміщення з ремонтом автомобілів. Спершу діло йшло помалу, але потім приїздило багато замовників, клієнтів. Так ми розкрутилися добре, продали квартиру та купили великий, двоповерховий будинок.

– Степане, ну мені в там було добре. От для кого цей поверх буде, нас лиш 2!

– Як двоє? Може скоро стане більше. Знаєш, час подумати про дитину. Бо я почуваюся наче неповноцінним чоловіком жінка є, будинок є. бізнес є. А от дитини нема! 

Мені на той час було вже 34, а Степанові 38. Звісно, вік вже такий “не підходящий”, тому ми стабільно раз на місяць здавали аналізи, проходили обстеження, приймали різні ліки. Звісно, від гормонів у мене змінювався настрій, я то плакала – а через 5 хвилин вже сміялася. 

Однак, у нас взагалі нічого не виходило. Заплатили десятки тисяч доларів та євро за лікування, робили вже штучне запліднення. Лікарі вже з таким сумом та жалістю дивилися на мене, наче я якась “бракована” жінка. Вже настільки впала у розпач, що почала їздити до ворожок та мольфарів, постійно молилася.

– Що ти так у віру вдарилася?

– Так прошу Бога, аби мені дитинку послав

– Нащо? Ти вже у віці. Розумієш, що твоя система вже все, списана?

І я чула море таких “аргументів” від рідних та друзів. Тільки от подруга мене підтримала. 

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

На щастя, рік тому я народила синочка Дмитрика. Пологи минули легко, без ускладнень, малюк появився на світ таким козачком великим. Я одразу зателефонувала до мами та бабусі, аби нарешті повідомити таку радісну новину:

Тільки от замість приємного привітання знову почула докори:

– Тобі 39, а Степанові 43. Ви взагалі про що думали, коли народжували Дмитра? У вашому віці вже не треба дітей заводити! 

Мені було до сліз образливо. Ну от хіба це десь написано, в якому віці жінці вже не можна народжувати? Чи те, що я так пізно стала мамою, вже вважається гріхом? 

От синочку вже рік, але єдина людина, яка постійно приходить – моя подруга, яка стара хрещеною мамою Дмитрика. Маму та бабусю не цікавлять справи мого Дімочки. Здається, що вони навмисне уникають теми про онука. 

Я вже не знаю, що робити далі. Адже сама так молила Бога про дитинку. Не думала, що радість материнства переросте у таке розчарування