«Тітка привезла п’ятьох онуків на все літо: “Нехай міські фруктів на дурняк наїдяться”»
«Тітка привезла п’ятьох онуків на все літо: “Нехай міські фруктів на дурняк наїдяться”»
— Валю, відчиняй ворота ширше, ми до вас на все літо! Зустрічай десант!
Скрип іржавої хвіртки врізався в ранкову дачну тишу, наче циркулярна пилка в сире поліно. Валентина, яка стояла навколішки між грядками полуниці з маленьким совочком у руці, здригнулася й випустила інструмент у пухку землю. Поперек одразу прострелив звичний тупий біль. Вона повільно випросталася, притискаючи долоню до старого фартуха, й примружилася від яскравого червневого сонця.
На запиленій дорозі біля паркану стояла її двоюрідна сестра Тамара. Огрядна, у квітчастому сарафані неймовірного розміру, з яскравою хімічною завивкою та смугастою дорожньою сумкою в кожній руці. А за її широкою спиною переминалася з ноги на ногу ціла шеренга дітей різного віку з круглими, трохи ошелешеними від довгої дороги очима.
— Томо?.. — Валентина розгублено кліпнула, струшуючи суху землю з рукавички. — Ти чого без дзвінка? Щось сталося?
— Та що могло статися! Радість сталася! — гучно вигукнула Тамара, ввалюючись у двір і кидаючи сумки просто на акуратно підстрижену траву. — Онуків привезла! Усіх п’ятьох зібрала від обох доньок. Нехай міські фруктів на дурняк наїдяться, бо у своїх бетонних коробках зовсім зачахли, бліді, як поганки. Та й дівчатам моїм перепочити треба, особисте життя налагодити. А у вас тут — роздолля! Черешні, яблука, свіже повітря!
З будинку, човгаючи стоптаними капцями, вийшов чоловік Валентини, Семен. У руках він тримав плоскогубці й розібрану розетку від старого водяного насоса. Семен тридцять років пропрацював слюсарем у міському водоканалі, лише рік тому вийшов на пенсію й тепер понад усе цінував три речі: спокійну тишу, ранкову риболовлю на тихій заводі та свій яблуневий сад, який роками доглядав власними руками.
Семен завмер на ґанку. Його погляд ковзнув по Тамарі, потім по сумках, а тоді повільно перерахував дитячі голови.
— Скільки їх тут? — глухо запитав він, не випускаючи плоскогубців.
— П’ятеро, Семенку, п’ятеро орлів! — бадьоро відповіла гостя. — Старшому, Данилові, вже дванадцять, здоровий хлопець. Потім близнюки — Михайло з Грицем, їм по дев’ять. Полінці шість, а найменшій Оленці тільки чотири виповнилося. Краса ж! Будинок у вас великий, кам’яний, ще дід будував. Місця всім вистачить. Матраци на підлогу кинемо, не пани. Головне — вітаміни! У вас он вишні вже обсипаються, а смородина яка чорна висить, завбільшки з ніготь!
Данило, похмурий хлопчина у випраній футболці, вже діловито штовхнув носком кросівка декоративний глиняний горщик із петуніями. Близнюки, перезирнувшись, із дикими вигуками кинулися до кущів ранньої малини, ламаючи тендітні гілки. Найменша, Оленка, голосно захникала й витерла носа рукавом кофтини просто перед остовпілою Валентиною.
— Томо, зачекай, — Валентина нарешті знайшла голос, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття. — Яке все літо? У нас же господарство, город. Ми із Семеном ледве справляємося, спини не розгинаємо. Я ще два дні на тиждень на пів ставки в реєстратурі поліклініки працюю, Семен на насосній станції чергує позмінно. А годувати таку ораву за що? Пенсії наші ти знаєш.
— Ой, Валю, не починай свою пісню! — відмахнулася Тамара, сідаючи на лавку під яблунею, яка жалібно заскрипіла під її вагою. — Яка їжа? Літо надворі! Торішня картопля в погребі є? Є. Огірки пішли? Пішли. А ягоди твої — вони ж самі ростуть, земля годує! Ти що, для рідної крові тарілки супу пошкодуєш? Не збіднієте. Діти багато не їдять. Їм сонечко потрібне та вітаміни просто з гілки. А я вам допомагатиму!
— Ти? — озвався Семен, спускаючись зі сходів. У його спокійному погляді спалахнули недобрі іскорки. — Ти, Томо, залишаєшся?
— Ні, я не можу, — легковажно кинула гостя, обмахуючись зірваним листком лопуха. — У мене в місті справи. Путівка в санаторій на два тижні несподівано підвернулася, суглоби треба підлікувати, а потім зміна в гардеробі Будинку культури починається. Я сьогодні ввечері автобусом назад поїду. Речі ось вивантажила. Змінний одяг їм зібрала, панамки на головах. Усе, Валю, приймай господарство! У вересні заберу — кругленьких, рум’яних, налитих!
До вечора Тамара справді поїхала. Випила три кухлі свіжого молока, взятого в сусідки в борг, з’їла миску щойно звареного Семеном борщу, напхала сумку ранніми огірками та петрушкою й поїхала рейсовим автобусом, залишивши після себе п’ятьох розгублених дітей.
Валентина сиділа за кухонним столом, опустивши руки на клейонку. За стіною дзвенів посуд, гримнув стілець і лунав вереск близнюків, які ділили одну дерев’яну ложку.
— І що нам тепер робити, Семене? — тихо запитала вона чоловіка. — У поліцію телефонувати? Її донькам у місто?
— А який сенс? — Семен важко зітхнув, дістаючи з буфета пачку чаю. — Світлана на двох роботах офіціанткою працює, у неї зміни цілодобові. Олена поїхала в обласний центр борги за навчання закривати. Телефони повимикають — і шукай вітру в полі. Родичі, щоб їх… Якби чужі дітей підкинули — інша річ. А тут потім на все село розкажуть, що ми дітей на вулицю виставили.
— Але ж вони тут усе рознесуть! Семене, вони голодні! Я їм макарони з рештками тушонки зварила — чотирилітрову каструлю за п’ять хвилин з’їли, навіть дно вишкребли. Данило пів буханця хліба за раз ум’яв. Де на них усього набратися? Який дурняк, Господи…
Семен повільно налив окропу в кухоль, подивився в темне вікно, де серед гілок старої антонівки ховалися перші зелені зав’язі яблук, і постукав пальцем по дерев’яній стільниці.
— Ось що, мати, — твердо сказав він. — Панікувати не будемо. Я тридцять років бригадою слюсарів керував, де половина чоловіків після зарплати язиком не ворушила, і все одно порядок тримав. На дурняк захотіли? Міські фруктів хочуть? Будуть їм фрукти. Але суворо за правилами. Завтра о шостій ранку підйом.
— Семенку, та вони ж маленькі…
— Оленка маленька, їй знижка. Решта — працівники. Руки-ноги цілі. Лягай спати, Валю. Завтра важкий день.
Ранок почався не з лагідного кукурікання півня, а з різкого металевого дзенькоту. Семен стояв посеред коридору й методично гатив залізним ополоником по старій чавунній сковорідці.
— Підйом! — гаркнув він голосом, яким колись перекривав гуркіт насосів високого тиску на водоканалі. — Виходьте шикуватися на водні процедури!
Данило виліз з-під ковдри на веранді злий, скуйовджений, із синцями під очима.
— Ви чого кричите, діду Семене? У нас канікули взагалі-то! Мама сказала, ми тут відпочиватимемо!
— Відпочиватимеш на тому світі, Даниле, — спокійно відрізав Семен, дивлячись хлопцеві просто у вічі. — А тут у нас трудовий табір імені Мічуріна. У цьому будинку безкоштовне тільки повітря, та й те через раз, якщо носа не прочистиш. Умивальник у дворі. Вода кринична, добре бадьорить. Хто не вмиється до шостої п’ятнадцять — за сніданок не сідає.
Сніданок складався з великої чавунної сковороди зі смаженою торішньою картоплею, миски солоних огірків і кухлів із чаєм зі смородинового листя. Жодних сосисок, жодних солодощів, які діти звикли тягати з міського холодильника.
Михайло, поколупавши виделкою підгорілий край картоплини, скривився:
— А пластівці є? З шоколадним молоком?
— Пластівці в бабусі в поліклініці на стенді намальовані, для діабетиків, — незворушно відповів дід. — Не хочеш картоплі — вільний до обіду. Їж яблука з гілок. Щоправда, вони ще зелені, кислі, живіт так скрутить, що до туалету добігти не встигнеш.
Близнюки перезирнулися й, оцінивши непохитність дідового погляду, мовчки взялися швидко працювати ложками. Данило їв із показовою зневагою, але вичистив тарілку до останньої крихти.
Після сніданку Семен вивів усіх у двір. Біля сараю вже стояли в ряд чотири відра, дві сапи, лійка та старий плетений кошик.
— Отже, бійці, розклад простий, — Семен сперся на держак сапи. — Тітка Тамара заявила, що фрукти тут на дурняк. Пояснюю для міських жителів: на дурняк тільки реп’ях біля паркану росте. Щоб вишня стала солодкою, її треба від попелиці обробити й землю навколо стовбура прополоти. Щоб полуниця не згнила — бур’яни вирвати. Данило — береш косу й ідеш за мною, навчатиму тебе бур’ян на межі косити. Близнюки — відра в руки й до криниці. Наповнюємо бочки для поливу. Поліна — з бабусею на грядки, будеш вуса в полуниці ножицями обрізати. Оленка — сидить на ґанку й збирає колорадських жуків у банку, ось тобі паличка.
— Я не буду жуків чіпати, вони гидкі! — заверещала Поліна.
— Не буде кому жуків збирати — не буде картоплі. Не буде картоплі — узимку лапу смоктатимеш, як ведмідь у зоопарку, — відрізав Семен. — Запитання є? Запитань немає. Час пішов.
Перші три дні нагадували приховану війну. Данило демонстративно кидав косу в траву, сідав на колоду й діставав кнопковий телефон без зв’язку, намагаючись упіймати сигнал на верхівці старої груші. Семен не кричав і не сварився. Він просто мовчки забирав у хлопця обід і віддавав його сусідському собаці Дружкові.
— Хто не працює, той не їсть, — повторював Семен відому істину з незворушністю буддійського монаха. — У нас закон простий, хлопче. Хочеш сидіти на колоді — сиди. Але сонце високо, а обід за розкладом.
До вечора третього дня Данило, хитаючись від голоду та злості, підійшов до стосу дров.
— Де сокира? — буркнув він, дивлячись у землю.
— Сокира в сараї на цвяху. Коли он ті березові цурпалки. Ноги ширше став, щоб по гомілці не влучило, — спокійно відповів Семен, який саме гострив ножівку.
Хлопець колов дрова невміло, зі сльозами на очах, натираючи мозолі на незвичних до фізичної праці долонях. Через пів години Семен підійшов, мовчки забрав сокиру, показав, як правильно тримати топорище, куди бити — просто в тріщину поліна, як використовувати силу інерції, а не надриватися.
Данило спробував знову.
Цурпалок із сухим дзвінким тріском розколовся навпіл.
В очах хлопця вперше за всі ці дні промайнуло щось схоже на справжній інтерес.
Близнюки, натягавши за день двадцять відер крижаної криничної води, надвечір падали з ніг без жодних капризів і мультиків. Зате коли Валентина ввечері ставила на стіл чавунець із тушкованою молодою картоплею, щедро посипаною свіжим кропом, і миску перших ґрунтових огірків, діти змітали все за лічені хвилини, прицмокуючи від задоволення.
— Бабусю Валю, а хліба із сіллю та часником можна ще? — несміливо питав Михайло, на щоках якого замість міської блідості з’явився здоровий сільський рум’янець.
— Їж, соколику, їж, — усміхалася Валентина, крадькома витираючи сльозу краєчком хустки.
Серце її відтануло.
Діти виявилися не злими — просто страшенно занедбаними, звиклими до постійного галасу телевізора, дешевих чипсів і батьківської байдужості.
До середини липня дачне життя увійшло в колію, що нагадувала добре налагоджений заводський конвеєр.
Уранці — полив і збирання ягід. Семен навчив дітей розбиратися в урожаї.
— Дивись сюди, Грицю, — наставляв він близнюка, піднімаючи колючу гілку аґрусу. — Ось ця ягода бурштинова, прозора, кісточки видно — її зривай, вона соком налилася. А зелену не чіпай, нехай дозріє. Кожен плід свого часу чекає. Зрозумів?
— Зрозумів, діду!
Данило під керівництвом Семена полагодив перекошений штахетник біля курника, навчився забивати цвяхи одним точним ударом і навіть опанував старий ручний дриль.
Вечорами вони вдвох сиділи на ґанку, Семен курив самосад, а хлопець крутив у руках дерев’яний брусок, намагаючись вистругати складаним ножиком фігурку качки.
— Діду, а мама каже, що в селі самі невдахи живуть, — неголосно сказав одного разу Данило, здуваючи стружку. — Мовляв, нормальні люди в офісах сидять, папери перекладають, а тут тільки в землі порпаються.
Семен усміхнувся у вуса, випустивши сизий дим у бік малинових кущів.
— Твоя мама, Даниле, хліб у магазині в поліетилені купує. І думає, мабуть, що булки просто на деревах ростуть поруч із макаронами. А ти тепер знаєш, скільки відер води треба під корінь вилити, щоб помідор зав’язався. Ти землю руками торкався. Той, хто землю розуміє і працювати вміє, ніде не пропаде. Ні в місті, ні в селі. Запам’ятай це. Руки в людини мають бути до справи привчені, а не тільки кнопки натискати.
Поліна з Оленкою ходили за Валентиною хвостиком. Навчилися полоти моркву, не вириваючи корисних паростків, збирали в подоли стиглі вишні, а потім сиділи на літній кухні й старанно виймали шпильками кісточки для варення.
Усі пальці в дівчат були темно-бордовими, солодкими й липкими, але гордості не було меж: бабуся варила варення у величезному мідному тазі, а пінку знімали дерев’яною ложкою суворо по черзі.
На початку серпня достигли яблука.
Семенів сад наповнився густим медовим ароматом. Гілки білого наливу й антонівки гнулися аж до трави.
Діти обережно знімали плоди, загортали кожне яблуко в стару газету й складали в дерев’яні ящики для зимового зберігання.
Жодне яблуко не пропало, жодне не було розчавлене ногою.
А у двадцятих числах серпня біля хвіртки знову загриміло.
Тамара з’явилася так само, як і поїхала, — галасливо, несподівано, з гуркотом відчиняючи хвіртку.
На ній була нова синтетична сукня з люрексом, обличчя блищало південною засмагою, а в зубах стирчала соломинка.
— Ну, зустрічайте матір і бабусю! — заголосила вона з порога. — Ох, ледве добралася! Дороги зовсім розбили. Ну що, Валю, живі мої бешкетники? Не заморила ти їх тут голодом? Фруктів на дурняк наїлися? Животи не полопалися?
Вона зупинилася посеред двору й замовкла.
Двір було не впізнати.
Доріжки чисто підметені, бур’яни вздовж паркану скошені під корінь, сам паркан стояв рівний, свіжопофарбований залишками зеленої фарби, яку Семен беріг років п’ять.
Біля сараю акуратною стіною височів стос дров.
На ґанку сиділи близнюки й старанно чистили щітками свої сандалі. Поліна на літній кухні акуратно витирала чистим рушником скляні банки для компоту.
А з глибини саду вийшли Семен і Данило.
Хлопець помітно витягнувся за літо, роздався в плечах, засмаг до кольору старої міді й ніс на плечі важкий мішок яблук так легко, наче це був шкільний рюкзак.
— Даниле? — Тамара розкрила рота, округливши очі. — Ти що… вантажником тут найнявся? Ану кинь ту важкість, надірвешся! Бабуся за тобою приїхала! Збирайтеся швидко, завтра шкільні речі купувати, форму прасувати!
Діти повільно підійшли до ґанку.
Ні радісних криків, ні вереску не було.
— Добрий день, бабо Томо, — неголосно сказав Данило, обережно опускаючи мішок на дерев’яний настил. — Ми мішків не кидаємо. Це зимовий сорт. Поб’ються — до листопада згниють.
— Що-о? — Тамара перевела приголомшений погляд на сестру.
Валентина вийшла з будинку в чистому фартусі, спокійна, з легкою усмішкою на обличчі.
— Приїхала, Томо? Заходь до хати, чаю вип’ємо. Діти, помийте руки, будемо яблучний пиріг різати.
За столом Тамара поводилася незвично тихо.
Вона розглядала онуків, які сиділи рівно, не билися за ложки, не скиглили й перед їжею дружно побажали всім смачного.
— Валю… ти їх чим напувала? Якимись чарівними травами? — пошепки запитала Тамара, нахилившись до сестри. — Вони в мене вдома за день квартиру так розносили, що шпалери від стін відлітали. А тут — наче шовкові.
— Травами, Томо, травами, — усміхнувся Семен із краю столу. — Трава називається «кропива дводомна», дуже корисна для виховання. Якщо на город не підеш — за ноги кусає.
Тамара насупилася, запідозривши недобре.
— Ви що, били їх?!
— Сама ти бита, — спокійно обірвав її Семен. — Ми з них людей робили, поки ти по курортах кістки гріла. Працювати вони навчилися. Дізналися, звідки що береться. Що булки на грядках не цвітуть, а яблуко на дереві поваги потребує.
Після чаю почали збиратися.
Тамара розкрила свої брезентові сумки.
— Так, ну гаразд. Ми тоді ягід заберемо, компотів там, яблук мішки три завантажимо в автобус. Водієві трохи дам, він у багажник кине. На дурняк же виростили, земля спільна!
Данило, який стояв біля дверей, раптом ступив уперед і рішуче став перед сумками.
— Ні, бабо Томо. Ніякого дурняка.
Тамара остовпіла.
— Це ти кому кажеш, шмаркачу? Рідній бабусі?!
— Ми з дідом ці яблука все літо рятували від парші, — рівним, по-дорослому спокійним голосом промовив хлопець, дивлячись просто у вічі приголомшеній родичці. — Ми поливали щодня, воду з криниці відрами вручну носили, бо старий насос згорів. Спини боліли. Бабуся Валя ночами банки закривала, щоб нам узимку вітаміни були. Дід нам по ящику виділив — у місто відвезти мамам. А мішками забирати й сусідам роздавати не дамо. Це наша праця.
На кухні запала дзвінка тиша.
Було чути лише, як за піччю сюрчить цвіркун та рівномірно цокає старий годинник із зозулею.
Тамара почервоніла до коренів знебарвленого волосся.
Вона відкрила рота, щоб видати звичну порцію крику й докорів про безсердечних родичів, але натрапила на спокійні, тверді погляди всіх п’ятьох дітей.
Близнюки стояли поруч із Данилом, Поліна тримала Оленку за руку, і всі вони дивилися на неї вже не зі страхом, а з якимось дорослим, тверезим розумінням.
Вона шумно видихнула, смикнула ручки порожніх сумок і прошипіла:
— Ну й подавіться своїми яблуками. Куркулі кляті. Усі жили з дітей за літо витягнули…
— Щасливої дороги, сестро, — тихо сказала Валентина, навіть не ворухнувшись. — Банки з варенням я дітям у рюкзаки вже поклала. По дві кожному. Донесете, не розбийте.
Прощання біля хвіртки вийшло зім’ятим.
Тамара швидко йшла попереду, голосно тупаючи по гравію. Діти йшли слідом, але біля самого повороту Данило раптом зупинився, озирнувся й побіг назад.
Він підскочив до Семена, який стояв біля хвіртки у своїй незмінній робочій жилетці, міцно, по-чоловічому обійняв старого за шию й прошепотів йому на вухо:
— Діду Семене, я на наступні канікули сам приїду. Без бабусі. Електричкою доберуся. Ми ж альтанку хотіли добудувати, пам’ятаєш?
Семен поклав свою важку, загрубілу від мастила й землі долоню хлопцеві на плече й легенько стиснув.
— Пам’ятаю, Даниле. Матеріал у сараї лежить, приберіг. Дошки сухі, березові. Приїжджай. Руки в тебе правильні, голова на місці. Впораємося.
Хлопець кивнув, махнув рукою бабусі Валі, яка витирала сльози, й побіг наздоганяти інших.
Сонце повільно опускалося до верхівок сосен за селом.
У саду пахло стиглою антонівкою, сухим полином і вечірньою сирістю.
Валентина підійшла до чоловіка й притулилася плечем до його плеча.
— Спорожнів будинок, Семене. Так тихо стало… навіть не віриться.
— Нормально, мати, — неголосно відповів Семен, дивлячись удалечінь, де на запиленій дорозі осідала золотава хмара після рейсового автобуса. — Будинок теж має відпочивати. І земля має відпочивати. А тиша тепер правильна. Трудова тиша. Ходімо до хати, чайник охолов, треба піч розтопити — вночі, схоже, перший заморозок по низинах ударить.