— Пів року після розлучення, а ти вже з животом? Швидко ж ти влаштувалася! — кинув колишній чоловік. Але після моєї відповіді його насмішкуватий вираз обличчя зник…
— Пів року після розлучення, а ти вже з животом? Швидко ж ти влаштувалася, — сказав Денис, заступаючи мені дорогу до під’їзду.
Була сьома вечора. В одній руці я тримала пакет з аптеки, у другій — ключі. Металевий брелок тихенько постукував об кільце.
Денис стояв біля лавки так, ніби мав повне право чекати мене тут.
Я зробила ще два кроки й зупинилася.
— А яке відношення моє життя тепер має до тебе?
Він усміхнувся.
— Після п’яти років шлюбу ти могла б хоча б не вдавати, що ми чужі люди.
— Ми й є чужі. Ти сам подав на розлучення.
У нього сіпнулася щока.
Раніше після такого погляду я починала виправдовуватися. Згадувала, де затрималася, кому написала, чому щось купила без його дозволу.
Тепер я просто стояла й відчувала, як дитина всередині ледь помітно штовхнулася.
— Зі мною дітей не було, — сказав Денис. — А тут одразу вийшло? Чия дитина?
— Не твоя справа.
— Отже, правда, що в тебе хтось є?
— Денисе, ти не мій чоловік, не родич і не людина, перед якою я зобов’язана звітувати.
Біля під’їзду пахло мокрим асфальтом і свіжою фарбою.
Сусідка Лідія Іванівна сповільнила крок, але, помітивши вираз мого обличчя, лише міцніше взяла собаку за повідець.
Денис заговорив тихіше:
— Думаєш, квартира тепер теж тільки твоя? Дуже зручно. Розлучилася, усе забрала, ще й дитину принесла невідомо від кого.
Я завмерла.
Квартира справді була моєю.
Я купила її за чотири роки до знайомства з Денисом, виплачуючи кредит із зарплати та вечірніх підробітків.
Але після весілля він поступово почав називати її «нашою», а його мати Людмила Павлівна постійно повторювала, що «родина важливіша за будь-які папірці».
— Ми вже обговорювали квартиру, — сказала я.
— Ні. Це ти вирішила, що обговорення закінчено.
— Тому що документи все вирішили.
— Документи можна переглянути.
Він зробив крок ближче.
Я відчула різкий запах м’ятної жуйки, але не відступила.
— Не підходь.
— Ти стала такою сміливою після розлучення?
— Ні. Я просто перестала тебе боятися.
На мить він утратив упевненість, але відразу дістав із кишені складений аркуш.
— Тоді поясни ось це.
Я не взяла папір.
Угорі виднівся знайомий адрес моєї квартири. Нижче — кілька рядків, які він прикривав пальцями.
— Звідки це в тебе?
— Завтра дізнаєшся. Якщо, звісно, не захочеш поговорити сьогодні.
— Про що?
Денис нахилився до мого вуха.
— Про те, кому насправді належить твій «затишний куточок».
Він простягнув аркуш.
Я вже підняла руку, коли за його спиною різко грюкнули дверцята автомобіля.
І чийсь голос промовив:
— Ксеніє, нічого не підписуйте, доки не побачите другу сторінку…
Іноді одна фраза сторонньої людини змушує зовсім інакше подивитися на все, що відбувається.
— Ксеніє, нічого не підписуйте, доки не побачите другу сторінку…
Я обернулася.
Біля темно-синього автомобіля стояв чоловік років сорока п’яти. У темному пальті, з портфелем у руці. Його обличчя здалося мені знайомим.
— Андрію Миколайовичу? — здивовано запитала я.
Це був юрист, який допомагав мені під час розлучення.
Денис різко повернувся.
— А ти тут звідки взявся?
Андрій Миколайович спокійно зачинив автомобіль і підійшов ближче.
— Ксенія попросила мене перевірити документи щодо квартири. Я телефонував їй сьогодні, але вона не відповідала. Тому вирішив заїхати.
Я машинально дістала телефон із кишені.
Три пропущені виклики.
— Вибачте, була в лікаря, — сказала я.
Юрист перевів погляд на Дениса.
— Бачу, я приїхав вчасно.
Колишній чоловік нервово засміявся.
— Ми просто розмовляємо. Це сімейна справа.
— Ви розлучені, — нагадав Андрій Миколайович. — І наскільки я розумію, питання власності на квартиру вже вирішене.
Денис підняв аркуш.
— Не зовсім. У мене є документ.
— Покажіть.
— А ви хто такий, щоб я вам щось показував?
— Представник Ксенії. І якщо ви хочете, щоб вона щось підписала, спочатку документ повинна перевірити людина, яка розуміється на його змісті.
Я простягнула руку.
— Денисе, дай папір.
Він вагався.
Потім усе-таки віддав.
На першій сторінці стояв заголовок:
«Угода про врегулювання майнових претензій між колишнім подружжям».
Нижче зазначалася адреса моєї квартири.
Я почала читати.
У документі йшлося про те, що Денис нібито вклав значні особисті кошти в ремонт, утримання та поліпшення житла.
А тому я добровільно погоджуюся виплатити йому компенсацію.
Сума змусила мене похолонути.
Вісімсот сорок тисяч гривень.
— Ти з глузду з’їхав? — тихо запитала я.
Денис знизав плечима.
— Я п’ять років жив у цій квартирі. Робив ремонт. Купував меблі. Вкладав гроші.
— Які гроші, Денисе?
— Не починай.
— Ти два роки не працював! Я платила за комунальні послуги, продукти, ремонт і навіть за твою машину!
Він насупився.
— Я теж щось робив!
— Так. Одного разу повісив полицю у ванній. І три тижні розповідав усім, як важко працював.
Андрій Миколайович стримано кашлянув.
— Ксеніє, подивіться другу сторінку.
Я перевернула аркуш.
І відчула, як земля ніби хитнулася під ногами.
Друга сторінка
Там був ще один пункт.
Надрукований дрібнішим шрифтом.
У ньому зазначалося, що в разі несплати компенсації протягом тридцяти календарних днів я погоджуюся передати Денисові частку квартири в рахунок погашення боргу.
Я перечитала речення двічі.
— Ти хотів забрати половину моєї квартири?
Денис розвів руками.
— Я хотів справедливості.
— Справедливості?
Я навіть не впізнала власного голосу.
— Ти подав на розлучення. Забрав машину, яку ми купували за мої гроші. Вивіз телевізор, пральну машину й половину меблів. А тепер прийшов по квартиру?
Він зробив крок до мене.
— Не кричи. Люди дивляться.
Я озирнулася.
Лідія Іванівна стояла неподалік із собакою.
Біля сусіднього під’їзду двоє чоловіків розвантажували коробки.
Раніше я справді замовкла б.
Мені було соромно, коли Денис влаштовував сцени на людях.
Але тепер соромитися було нічого.
— Нехай дивляться, — сказала я. — Може, хоч хтось почує, як ти намагаєшся забрати в колишньої дружини її власне житло.
Андрій Миколайович узяв документ.
— Денисе, ви усвідомлюєте, що підписання такої угоди не означало б автоматичного переходу права власності на квартиру? А ваші майнові претензії потребують доказів і належного правового оформлення.
Денис скривився.
— Мені знайомий юрист усе пояснив.
— Тоді раджу вам звернутися до нього ще раз. Особливо щодо того, які докази потрібні для ваших вимог.
Я дивилася на колишнього чоловіка й раптом помітила одну річ.
Він нервував.
Не злився, як раніше.
Саме нервував.
— Денисе, — тихо сказала я, — навіщо тобі ці гроші?
Він відвів очі.
— Не твоя справа.
Я всміхнулася.
— Ось тепер ми з тобою однаково думаємо.
Дзвінок від свекрухи
Того вечора я ледве встигла зняти взуття, коли задзвонив телефон.
Людмила Павлівна.
Моя колишня свекруха.
Я дивилася на екран кілька секунд.
Потім відповіла.
— Слухаю.
— Ксеніє, що ти наробила?!
Я мовчки пройшла на кухню.
— Добрий вечір, Людмило Павлівно.
— Не треба мені тут чемностей! Денис приїхав сам не свій! Ти його перед усіма принизила!
Я поставила пакет із ліками на стіл.
— Він прийшов до мого будинку й вимагав гроші за квартиру, яку я купила задовго до нашого знайомства.
— А що ти хотіла? Він п’ять років на тебе витратив!
Я заплющила очі.
Ось воно.
Знайомі слова.
П’ять років я чула, що повинна бути вдячною Денисові вже за те, що він зі мною живе.
Що мені пощастило вийти заміж.
Що хороша дружина не рахує грошей.
Але коли гроші закінчувалися в нього, рахувати їх доводилося мені.
— Людмило Павлівно, я більше не збираюся це обговорювати.
— Ти думаєш, ми не знаємо, чому ти так тримаєшся за квартиру?
Я завмерла.
— Що ви маєте на увазі?
— Ти вже нового чоловіка туди привела! І дитину від нього носиш! А наш Денис, виходить, повинен залишитися ні з чим?!
Я повільно сіла.
— Ваш Денис сам вирішив піти.
— Бо ти не могла народити йому дитину!
Ці слова вдарили болючіше, ніж я очікувала.
Я поклала долоню на живіт.
— Не говоріть про те, чого не знаєте.
— А що тут знати? П’ять років нічого не виходило! А тепер, бач, одразу завагітніла!
Я глибоко вдихнула.
— Людмило Павлівно, до побачення.
— Зачекай! Я ще не…
Я завершила виклик.
А потім довго сиділа на кухні, дивлячись на пакет із вітамінами для вагітних.
І згадувала день, коли Денис сказав, що хоче розлучення.
Те, чого Денис не знав
Це сталося наприкінці листопада.
Ми сиділи на кухні.
Денис дивився в телефон, а я намагалася знайти слова.
— Денисе, нам потрібно поговорити.
Він навіть не підняв голови.
— Знову про дітей?
Я промовчала.
— Ксеніє, скільки можна? Ми вже все обговорили.
— Але лікар сказав, що…
— Мені набридли твої лікарі!
Він різко поклав телефон на стіл.
— П’ять років шлюбу! П’ять років! А в нас досі немає дитини!
Я дивилася на нього.
— Ми ж домовилися пройти обстеження разом.
— Навіщо? Зі мною все нормально!
— Звідки ти знаєш?
Він підвівся.
— Бо я чоловік! І не збираюся ходити по лікарях, щоб мене там принижували!
Того вечора він уперше сказав, що хоче розлучитися.
А через тиждень подав заяву.
Я не благала його залишитися.
Не влаштовувала скандалів.
Просто погодилася.
Хоча в душі все ще сподівалася, що він передумає.
Через місяць ми офіційно розлучилися.
А ще через кілька тижнів я дізналася, що вагітна.
Спочатку не повірила.
Зробила один тест.
Потім другий.
Потім здала аналізи.
І лише коли лікарка показала мені маленьку цятку на екрані апарата УЗД, я заплакала.
— Усе добре? — запитала вона.
Я кивнула.
— Так. Просто… я дуже довго чекала.
Лікарка усміхнулася.
— Тоді вітаю вас.
Я вийшла з кабінету й сіла на лавку в коридорі.
Тримала в руках знімок.
І не знала, кому зателефонувати.
Колись я уявляла цей момент зовсім інакше.
Думала, що Денис підхопить мене на руки.
Що ми разом обиратимемо дитяче ліжечко.
Що він покладе долоню на мій живіт і тихо запитає, коли можна буде почути серцебиття.
Але Дениса вже не було поруч.
І найстрашніше — я раптом зрозуміла, що мені стало спокійніше без нього.
Чому я мовчала
Я могла повідомити Денисові про вагітність одразу.
Але не зробила цього.
Не тому, що хотіла помститися.
І не тому, що збиралася приховувати дитину назавжди.
Я просто пам’ятала, як він поводився зі мною під час шлюбу.
Як перевіряв телефон.
Як вимагав пояснень за кожну покупку.
Як забороняв зустрічатися з подругами, якщо йому не подобалися їхні чоловіки.
Як міг тижнями не розмовляти зі мною після сварки.
І як одного разу сказав:
— Без мене ти нікому не будеш потрібна.
Тому, коли я дізналася про вагітність, вирішила спочатку подбати про себе.
Проконсультувалася з лікаркою.
Поговорила з юристом.
З’ясувала, як правильно врегулювати питання батьківства після народження дитини.
І тільки потім почала готуватися до розмови з Денисом.
Але він випередив мене.
Прийшов до під’їзду з паперами на квартиру.
І замість того, щоб запитати, як я почуваюся, почав ображати мене.
Наступного ранку
О дев’ятій мені зателефонував Андрій Миколайович.
— Ксеніє, доброго ранку. Я перевірив документи, які показував ваш колишній чоловік.
— І що?
— Його вимоги в такому вигляді нічим належно не підтверджені. Але мене турбує інше.
Я насторожилася.
— Що саме?
— У документі зазначено, що він нібито вклав у квартиру вісімсот сорок тисяч гривень. Потрібно з’ясувати, звідки взялася ця сума.
— Я не знаю.
— А ще він посилається на ремонт, який нібито фінансував зі своїх особистих коштів.
Я навіть засміялася.
— Андрію Миколайовичу, я маю банківські виписки за весь ремонт.
— Чудово. Збережіть їх. І, будь ласка, більше не зустрічайтеся з Денисом наодинці для обговорення майна.
— Добре.
Він помовчав.
— Ксеніє, можна особисте запитання?
— Так.
— Ви справді чекаєте дитину?
Я поклала руку на живіт.
— Так.
— Тоді бережіть себе. А з документами ми розберемося.
Після розмови я відчула дивне полегшення.
Уперше за багато років хтось сказав мені не «ти повинна», а «бережи себе».
Несподіваний гість
У суботу близько полудня пролунав дзвінок у двері.
Я подивилася у вічко.
Денис.
Він стояв сам.
Без паперів.
Без своєї звичної самовпевненої посмішки.
Я не відчинила.
— Що тобі потрібно?
— Ксеніє, поговорімо.
— Ми вже поговорили.
— Це важливо.
— Тоді напиши повідомлення.
Він помовчав.
— Мені потрібно знати правду про дитину.
Я завмерла.
— Яку саме правду?
— Скільки в тебе місяців?
Я не відповіла.
— Ксеніє, я не дурень. Я порахував.
Його голос змінився.
У ньому більше не було насмішки.
— Це моя дитина?
Я притулилася спиною до стіни.
Ось воно.
Питання, якого я боялася.
І до якого готувалася.
— Так, Денисе.
За дверима запала тиша.
Потім я почула:
— Що?..
— Ти правильно почув. Це твоя дитина.
Він довго мовчав.
— Чому ти мені не сказала?
Я заплющила очі.
— Бо хотіла спочатку переконатися, що все добре. І підготуватися до розмови.
— Ти не мала права приховувати!
Я відчула, як усередині піднімається знайоме напруження.
Але цього разу не дозволила йому керувати мною.
— Денисе, ти прийшов до мене з вимогою віддати частину квартири. Назвав дитину невідомо чиєю. Звинуватив мене в зраді. І тільки тепер запитуєш, чому я не поспішала тобі розповідати?
Він нічого не відповів.
— Я не збираюся перешкоджати законному встановленню батьківства. Але всі питання ми вирішуватимемо спокійно й належним чином.
— Відчини двері.
— Ні.
— Ксеніє…
— Не сьогодні.
Я відійшла від дверей.
І вперше не відчувала провини за те, що сказала «ні».
Розмова, після якої все змінилося
Через тиждень ми зустрілися в кабінеті Андрія Миколайовича.
Денис прийшов разом із матір’ю.
Людмила Павлівна відразу почала:
— Ну ось, бачиш, Антошо! Я ж казала, що вона щось приховує!
Юрист спокійно підняв руку.
— Людмило Павлівно, прошу не перебивати. Ми тут для обговорення конкретних питань.
Свекруха невдоволено стиснула губи.
Денис сидів навпроти мене.
Він виглядав втомленим.
— Ксеніє, я хочу брати участь у житті дитини.
Я кивнула.
— Це питання ми можемо обговорювати. Але спочатку потрібно розібратися з твоїми майновими претензіями.
Він відвів погляд.
— Я вже передумав щодо квартири.
Людмила Павлівна різко повернулася до сина.
— Антоне!
— Мамо, досить.
Вона завмерла.
Я теж здивувалася.
Денис дістав із папки документ.
— Я відкликаю свої вимоги.
Андрій Миколайович уважно переглянув папери.
— Це правильне рішення, якщо ви не маєте належних підстав для цих вимог.
Я дивилася на Дениса.
— Чому ти змінив думку?
Він довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Бо я зрозумів, що ти не жартуєш.
— Про що?
— Про те, що більше мене не боїшся.
У кімнаті стало тихо.
Денис провів долонею по обличчю.
— Я думав, ти знову почнеш плакати. Просити не сваритися. Погодишся на якісь умови, аби тільки я залишив тебе в спокої.
Мені стало холодно.
— Тобто ти свідомо намагався мене налякати?
Він опустив голову.
— Так.
Людмила Павлівна ахнула.
— Антошо, навіщо ти таке говориш?!
Але Денис не подивився на неї.
— Я вліз у борги. Мені потрібні були гроші. Мама сказала, що я маю право вимагати компенсацію за роки шлюбу.
Я повільно повернулася до колишньої свекрухи.
Вона відвела очі.
— Я лише хотіла, щоб мій син не залишився ні з чим, — пробурмотіла вона.
Я відчула не злість.
А втому.
Таку глибоку, що навіть сперечатися не хотілося.
— Ви обоє п’ять років переконували мене, що родина важливіша за гроші, — сказала я. — А коли родина розпалася, першим, що ви захотіли забрати, були саме гроші.
Ніхто не відповів.
«А ми можемо почати спочатку?»
Коли зустріч закінчилася, Денис попросив поговорити зі мною кілька хвилин.
Андрій Миколайович залишився неподалік.
Ми стояли біля вікна в коридорі.
— Ксеніє, — почав Денис, — я багато думав.
Я мовчала.
— Можливо, ми поспішили з розлученням.
Я повільно повернула голову.
— Що?
— У нас буде дитина. Може, це знак?
Я дивилася на нього.
Переді мною стояв чоловік, якого я колись любила більше за все на світі.
Чоловік, заради якого відмовлялася від відпочинку.
Працювала понаднормово.
Пробачала образи.
Переконувала себе, що він просто втомлений.
Що все зміниться, коли ми станемо батьками.
І тепер він пропонував почати спочатку.
Колись я віддала б усе, щоб почути ці слова.
Але зараз вони не викликали нічого.
— Денисе, — тихо сказала я, — ти хочеш повернутися до мене чи до життя, яке в тебе було зі мною?
Він насупився.
— Яка різниця?
Я сумно всміхнулася.
— Ось саме.
Він зробив крок ближче.
— Ксеніє, я ж батько твоєї дитини.
— Так.
— Хіба цього недостатньо?
— Для того, щоб бути батьком, ти маєш право й обов’язок брати участь у житті дитини відповідно до закону.
Я зробила паузу.
— Але це не означає, що я зобов’язана знову ставати твоєю дружиною.
Він опустив голову.
— Ти мене більше не любиш?
Я довго мовчала.
Потім відповіла чесно:
— Я надто довго намагалася любити нас обох. І зовсім забула про себе.
Денис нічого не сказав.
Через чотири місяці
Моя донечка народилася раннього вересневого ранку.
За вікном пологового будинку йшов дрібний дощ.
Коли акушерка поклала мені на груди маленький теплий клубочок, я заплакала.
Дівчинка мала темне волоссячко.
Крихітний носик.
І такі маленькі пальчики, що я боялася до них доторкнутися.
— Як назвемо? — запитала медсестра.
Я подивилася на донечку.
— Софійка.
Це ім’я я обрала ще задовго до вагітності.
Колись ми з Денисом сперечалися про імена майбутніх дітей.
Він хотів сина.
Я мріяла про доньку.
А тепер моя мрія лежала в мене на грудях.
І я розуміла, що впораюся.
Не тому, що буде легко.
А тому, що більше не дозволю нікому переконувати мене у власній безпорадності.
Денис дізнався про народження доньки того ж дня.
Він приїхав до пологового будинку з квітами.
Побачив Софійку.
Довго дивився на неї крізь сльози.
А потім тихо запитав:
— Можна потримати?
Я кивнула.
Він обережно взяв дитину на руки.
І вперше за багато років я побачила в його очах не зверхність, а розгубленість.
— Вона така маленька…
— Так.
— Схожа на тебе.
Я всміхнулася.
— Можливо.
Він подивився на мене.
— Дякую, що дозволила приїхати.
— Софійка має право знати свого батька, якщо це буде безпечно для неї.
Денис кивнув.
Ми згодом оформили необхідні документи щодо батьківства й домовилися про участь у вихованні доньки.
Не все було просто.
Іноді він запізнювався.
Іноді ми сперечалися.
Але тепер я не мовчала, коли щось було неправильно.
І не дозволяла перетворювати дитину на спосіб тиску.
Одного вечора
Коли Софійці виповнилося три місяці, я сиділа біля вікна й годувала її.
За склом падав сніг.
На кухні тихо кипів чайник.
Моя квартира була тією самою.
Ті самі стіни.
Той самий старий диван.
Та сама лампа біля крісла.
Але все відчувалося зовсім інакше.
Раніше я постійно прислухалася до звуку ключа у дверях.
Намагалася вгадати настрій Дениса.
Думала, чи не забула чогось зробити.
Чи не купила зайвого.
Чи не сказала чогось неправильного.
Тепер у квартирі було тихо.
І ця тиша більше не лякала.
Я подивилася на донечку.
Вона заснула, міцно стиснувши крихітний кулачок.
Я поцілувала її в чоло.
— Знаєш, Софійко, — прошепотіла я, — колись мама дуже боялася залишитися сама.
Дівчинка тихенько сопіла.
— А тепер я знаю, що самотність — це не коли поруч немає чоловіка.
Я погладила її по голівці.
— Самотність — це коли поруч є людина, але ти боїшся бути собою.
Через кілька днів я випадково зустріла Лідію Іванівну біля під’їзду.
Вона зазирнула в коляску.
— Ой, яка красуня! На маму схожа!
Я засміялася.
— Дякую.
Сусідка поправила шарф.
— А пам’ятаєш, як твій колишній тут стояв і кричав?
Я кивнула.
— Пам’ятаю.
— Я тоді хотіла втрутитися, але побачила, як ти йому відповіла.
Вона усміхнулася.
— І подумала: нарешті ця дівчина навчилася себе захищати.
Я опустила погляд на Софійку.
— Мабуть, так.
Лідія Іванівна помовчала.
— Знаєш, доню, я прожила сімдесят три роки. І зрозуміла одну річ.
— Яку?
— Чоловік, який любить жінку, не змушує її доводити, що вона варта любові.
Я довго дивилася на сусідку.
Потім тихо сказала:
— Шкода, що я не зрозуміла цього раніше.
Вона похитала головою.
— Головне, що зрозуміла тепер.
Того вечора я згадала нашу останню розмову з Денисом біля під’їзду.
Його насмішку.
Його слова про те, що я надто швидко влаштувала особисте життя.
Його впевненість, що він досі має право вимагати від мене пояснень.
І те, як змінилося його обличчя, коли він дізнався правду.
Але тепер я розуміла: найважливішою була не його реакція.
Не те, що він розгубився.
Не те, що йому стало соромно.
І навіть не те, що він нарешті визнав свої помилки.
Найважливішим було те, що я більше не потребувала його схвалення.
Я могла бути щасливою без нього.
Могла виховувати доньку.
Могла приймати власні рішення.
І могла спокійно зачиняти двері перед людиною, яка колись змушувала мене почуватися маленькою та беззахисною.
Колись я думала, що найбільше щастя для жінки — зберегти родину за будь-яку ціну.
А тепер зрозуміла: іноді найбільше щастя — вчасно піти з родини, у якій тебе давно перестали поважати.
Я вимкнула світло на кухні.
Взяла Софійку на руки.
І пішла до спальні.
Попереду було ціле життя.
Можливо, непросте.
Можливо, з помилками.
Але вперше за багато років — моє власне.
І якщо колись донька запитає мене, чому ми з її батьком не живемо разом, я не стану вчити її ненавидіти його.
Я просто скажу:
«Донечко, ніколи не залишайся там, де тобі доводиться втрачати себе, щоб утримати когось поруч».
КІНЕЦЬ.
Вуличні затримання, через які чоловіків саджали в мікроавтобуси, практично припинилися – так ситуацію оцінює народний…
Пасажири потяга, які їхали до окупованого Криму через пошкоджений Кримський міст, розповіли, що під час руху…
У Росії не можуть назвати термінів відновлення незаконної споруди, яку вони називають Кримським мостом. Натомість фахівці з інших…
Військові та ветерані обурилися висловлюваннями міністра у справах ветеранів Віталія Кіма, ексочільник Миколаївської області. Раніше…
Третя за цей місяць атака Сил оборони України на Керченський (Кримський) міст – стратегічно важливий…
Президент України Володимир Зеленський прибув до Німеччини, де пройдуть зустріч Коаліції охочих та перемовини з…