Я накрила на свій ювілей стіл на сорок людей. Але ніхто так і не прийшов…
Шоста вечора. На довгому дубовому столі, відполірованому до дзеркального блиску, горіли сорок тонких свічок. Їхнє полум’я тремтіло, відбиваючись у гранях кришталевих келихів. Сорок. Я подумки перерахувала їх знову, як рахують овець перед сном. По одній на кожну людину. Запечена качка з антонівськими яблуками поширювала густий, пряно-солодкий аромат, що змішувався із запахом часнику та розмарину.
Салати — три види, як і замовляли — височіли у кришталевих салатницях, прикрашені гілочками кропу й петрушки. Усе було ідеально. Бездоганно. Тільки стільці, розставлені вздовж столу, залишалися порожніми. Телефон я вимкнула ще вдень. Сама. Щоб не відволікатися на дрібні дзвінки з привітаннями, щоб повністю, без залишку, присвятити себе головному — підготовці. Я хотіла, щоб вони зайшли й ахнули.
Щоб їх зустріла не просто вечеря, а втілення моєї любові й турботи. Мій чоловік, Олег, мав приїхати з роботи раніше. Він присягався.
— Галочко, на твій ювілей я першим буду з букетом! — говорив він уранці, поспіхом цілуючи мене в щоку.
Його улюблений салат із язиком, який я готувала за маминим рецептом, стояв ближче до його місця на чолі столу. Катя, моя донька, щебетала в слухавку минулого тижня:
— Матусю, ми з Микитою й дітьми обов’язково будемо! Я такий подарунок тобі приготувала — ти впадеш!
Її місце було поруч зі мною, як завжди. Для онучок, Маші та Варі, я дістала з антресолей спеціальні дитячі стільчики й протерла їх вологою ганчіркою. Син Вадим — моя гордість, мій серйозний хлопчик.
— Мамо, не хвилюйся, я все організую, усіх обдзвоню й привезу.
Він завжди брав на себе організацію, цей тягар відповідальності, який я сама ж на нього й поклала. Мабуть, і зараз він везе всю нашу велику родину. Цілий кортеж. Я підійшла до вікна й відсунула важку штору. Вулиця потопала в сірих сутінках. Жодного кортежу. Лише вітер ганяв мокрим асфальтом опале листя, схоже на розірвані листи. Усе життя я була центром їхнього всесвіту.
Не яскравою зіркою, а радше невидимою віссю, на якій усе трималося. Коли в Олега були серйозні проблеми на заводі, хто не спав ночами, вигадуючи, як йому допомогти, як підтримати? Я продала мамині золоті сережки із сапфірами, щоб він міг погасити якийсь старий борг. Він навіть не дізнався. Подумав, що я їх загубила, і ще довго дорікав мені за неуважність.
Коли Катя розлучалася зі своїм першим чоловіком, хто забрав її, опухлу від сліз, з однорічним онуком на руках? Хто сидів із малюком, поки вона будувала нове життя, ходила на побачення, шукала себе? Вадим… Йому я віддала все, що мала. Свою частку в батьківській квартирі — без жодного запитання. Йому потрібніше, молода сім’я. Допомагала виплачувати іпотеку, відкладаючи гроші з кожної своєї зарплати медсестри в районній поліклініці.
Я ніколи нічого не просила натомість. Це було моє неписане правило. Я — Галина Аркадіївна Ростова. Надійна, як скеля. Усім потрібна. Завжди доступна. Я повільно повернулася до столу. Аромат їжі зі святкового перетворився на задушливий, нав’язливий. Він заповнив усю квартиру, кожну шпарину, але не міг заповнити оглушливу порожнечу навколо цього розкішно накритого столу. Моя рідна сестра Світлана. Світлана Аркадіївна. Її чоловік Валерій.
Племінники. Друзі родини, яких я знаю тридцять, а то й сорок років. Сорок людей. Я повільно обійшла стіл, торкаючись кінчиками пальців спинок порожніх стільців. Ось місце для Марії, моєї найкращої подруги ще з часів медичного училища. Вона завжди приходила першою, без стуку заходила на кухню й мовчки починала нарізати овочі. Ми могли розмовляти годинами. Або мовчати. Теж годинами. Я сіла на своє місце на чолі столу.
Взяла до руки важку срібну виделку. Руки не тремтіли. У голові билася одна-єдина думка. Кришталево ясна й страшна у своїй простоті. Не запитання. Не докір. А констатація факту. Я накрила на свій ювілей розкішний стіл на сорок людей, і ніхто, зовсім ніхто, не прийшов. Сьома вечора. Воскові сльози повільно стікали по свічках, застигаючи химерними краплями на білосніжній скатертині. Качка охолола, вкрившись жирною плівкою.
Майонез на салатах затягнувся тоненькою жовтуватою скоринкою. Свято помирало, так і не народившись. Я згадала Олега двадцять років тому. Ні, не ті проблеми на заводі. Інше. Як його начальник, Петро Сергійович, шукав собі заступника. Олег був чудовим інженером, але боязким, нерішучим, зовсім не вмів себе подати… Я сама написала йому промову для співбесіди. Прасувала сорочку до другої ночі. Переконувала, що він гідний цієї посади.
А коли його призначили, Олег повернувся додому з квітами.
— Галочко, це наша перемога!
Наша. Я тоді повірила. Тепер, сидячи за порожнім святковим столом, я раптом усвідомила, що за всі ці роки жодна моя перемога так і не стала нашою. Мої досягнення були дрібницями. Мої труднощі — моїми проблемами. А мої гроші, час і сили належали всій родині. Я подивилася на годинник. Пів на восьму. Жодного гостя. Жодного дзвінка у двері. Я взяла телефон і ввімкнула його. Екран одразу засвітився. Сімнадцять пропущених викликів.
Двадцять три повідомлення. Серце забилося швидше. Можливо, щось сталося? Можливо, аварія? Я відкрила сімейний чат. І прочитала повідомлення, після якого довго не могла поворухнутися.
«Мамо, тільки не ображайся. Ми всі вирішили сьогодні зібратися в ресторані. Тато сказав, що тобі краще відпочити від кухні. Приїжджай, якщо хочеш».
Повідомлення надіслав Вадим. О 16:42. Я перечитала його тричі. Потім відкрила фотографії. На першій Олег сидів за величезним ресторанним столом із келихом у руці. Поруч усміхалася моя сестра Світлана. Далі — Катя з чоловіком і дітьми. Вадим із дружиною. Племінники. Друзі. Усі. Усі сорок людей, для яких я три дні готувала святкову вечерю. Вони були разом. Без мене. А під фотографією красувався підпис:
«Нарешті вся родина в зборі!»
Я поклала телефон на стіл. У квартирі було так тихо, що я чула, як потріскують ґноти свічок. А потім задзвонив телефон. Олег. Я відповіла.
— Галю! — весело вигукнув він. — Ну ти де? Ми вже десерт замовляємо!
— Де ви?
— У ресторані, звісно! Вадим же написав!
— Олеже, ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
На іншому кінці запала коротка пауза.
— Ну звичайно! Твій ювілей! Ми ж вирішили зробити тобі сюрприз!
Я подивилася на сорок порожніх стільців.
— Сюрприз?
— Так! Хотіли, щоб ти відпочила. А ти, мабуть, знову цілий день на кухні крутилася?
Він засміявся. Я не засміялася.
— Олеже, я накрила стіл на сорок людей.
— Що?!
— Сорок свічок. Сорок тарілок. Качка, салати, торт. Я три дні готувалася.
— Галю, ну навіщо ти так? Ми ж домовлялися…
— З ким?
— Ну… з усіма.
— З усіма, крім мене?
Він замовк. Потім роздратовано видихнув:
— Слухай, не починай. Ми хотіли як краще. Приїжджай, посидимо. Не псуй усім свято.
І саме тоді я зрозуміла найстрашніше. Вони навіть не помітили, що мене немає. Слова, які я випадково почула Я вже хотіла завершити розмову, коли на задньому плані почула голос сестри.
— Олеже, ну що вона там? Знову ображається?
Потім засміявся Вадим.
— Та мама завжди так. Спочатку сама все вигадає, потім героїчно страждає.
Катя додала:
— Вона ж любить бути незамінною. Нехай трохи посидить сама, може, навчиться відпочивати.
Я заплющила очі. Моя донька. Та сама дівчинка, яку я колись ночами носила на руках, коли в неї була висока температура. Та сама Катя, якій я віддала кілька років життя, виховуючи її дитину після розлучення. А потім пролунав голос Олега. Тихий, але виразний.
— Та нічого з нею не станеться. Завтра охолоне й сама всім подзвонить.
Я натиснула кнопку завершення виклику. І вперше за багато років не заплакала. Не тому, що мені не було боляче. Боляче було так, ніби хтось повільно розривав серце. Просто сльози раптом здалися марними. Я сиділа перед святковим столом і думала про одну дивну річ. Сорок людей знайшли час, щоб приїхати до ресторану. Сорок людей знайшли гроші на таксі, подарунки, новий одяг. Сорок людей змогли домовитися між собою.
І жоден із них не знайшов хвилини, щоб сказати мені правду. Навіть мій чоловік. Несподівана гостя Близько дев’ятої вечора у двері подзвонили. Я здригнулася. На порозі стояла моя сусідка, сімдесятирічна Ніна Степанівна. У руках вона тримала невеличкий букет хризантем.
— Галочко, з ювілеєм тебе! — усміхнулася вона. — Вибач, що пізно. У поліклініці затрималася. Думала, у тебе тут гостей повна квартира.
Вона зазирнула через моє плече. І замовкла.
— А де всі?
Я не змогла відповісти. Ніна Степанівна повільно поставила квіти на тумбочку.
— Галю?
І тут я розплакалася. Вперше за весь вечір. Не голосно. Не істерично. Просто сльози потекли по щоках, а я стояла й не могла їх зупинити. Сусідка обійняла мене.
— Ох, дитино… Що ж вони наробили?
Я розповіла їй усе. Вона слухала мовчки. А потім раптом сказала:
— Знаєш, Галю, моя покійна мама завжди говорила: якщо ти все життя накриваєш стіл для інших, одного дня вони забудуть, що тобі теж потрібна тарілка.
Я гірко всміхнулася.
— І що мені тепер робити?
Ніна Степанівна подивилася на розкішний стіл.
— Для початку нагодуй тих, хто справді буде радий твоєму частуванню.
Свято, якого я не планувала Через пів години за моїм столом сиділо семеро людей. Ніна Степанівна привела свою подругу. Потім прийшла молода сусідка Олена з двома дітьми. Зайшов самотній пенсіонер із третього поверху, якому я іноді вимірювала тиск. А ще прийшла жінка з сусіднього під’їзду, яка нещодавно втратила чоловіка. Ніхто з них не був у святковому одязі. Ніхто не приніс дорогих подарунків. Але вони принесли щось набагато важливіше.
Щиру радість.
— Галочко, яка качка! — захоплено сказала Ніна Степанівна.
— А можна ще салату? — сором’язливо запитала маленька донька Олени.
— Звичайно, сонечко!
Ми їли. Розмовляли. Сміялися. Потім Ніна Степанівна почала співати стару українську пісню, і всі підхопили. Я сиділа серед цих майже чужих людей і раптом відчула те, чого не відчувала багато років. Мені не потрібно було заслужити їхню увагу. Не потрібно було доводити свою корисність. Не потрібно було догоджати. Вони просто раділи, що сидять поруч зі мною. Коли настала одинадцята, ми розрізали торт.
І вперше за цей день я загадала бажання. Більше ніколи не жити лише заради того, щоб бути комусь зручною. Чоловік повернувся опівночі Олег прийшов близько першої ночі. Веселий. Трохи напідпитку. Із ресторанним пакетом у руці.
— Галю! — гукнув із передпокою. — А ми тобі тортика привезли!
Я сиділа на кухні й пила чай. Він зайшов, побачив прибраний стіл і здивувався.
— А де вся їжа?
— З’їли.
— Хто?!
— Гості.
Олег насупився.
— Які ще гості?
— Ті, які прийшли.
Він подивився на мене так, ніби я говорила незрозумілою мовою.
— Галю, ну досить. Ми ж не хотіли тебе образити.
— А що ви хотіли?
— Зробити сюрприз!
— Олеже, сюрприз — це коли людині приємно. А коли сорок людей святкують її день народження без неї, це називається інакше.
Він зітхнув.
— Ти все перебільшуєш.
Я спокійно подивилася на чоловіка.
— Можливо. Але я більше не хочу нічого перебільшувати. Ні свою важливість для вас, ні вашу любов до мене.
Олег роздратовано поставив пакет на стіл.
— Ну що ти хочеш? Щоб я навколішки став?
— Ні.
— Тоді що?
Я відповіла не відразу.
— Щоб ти хоча б один раз зрозумів, як це — бути непотрібним у власній родині.
Він махнув рукою.
— Завтра поговоримо. Ти зараз на емоціях.
І пішов спати. А я залишилася на кухні. Дивилася на його недоїдений ресторанний торт. І знала, що завтра справді буде розмова. Але зовсім не така, на яку він очікує. Наступного ранку я змінила правила У неділю я прокинулася о сьомій. За звичкою хотіла приготувати Олегові сніданок. Він любив сирники зі сметаною. Я вже дістала сир із холодильника, коли раптом зупинилася. Навіщо? Олег дорослий чоловік. У нього є руки. Є ноги.
Є чудова робота. І він цілком здатний приготувати собі сніданок. Я поклала сир назад. Зварила каву лише для себе. Сіла біля вікна. І вперше за багато років просто дивилася на ранкове сонце. Олег прокинувся о дев’ятій.
— Галю, а сніданок?
— У холодильнику продукти.
Він здивовано подивився на мене.
— Ти захворіла?
— Ні. Навпаки. Здається, починаю одужувати.
Він нічого не зрозумів. І це було навіть добре. Того ж дня я відкрила банківський застосунок. Подивилася на регулярні перекази. Вадимові — допомога з іпотекою. Каті — гроші на дітей. Олегові — частина моєї зарплати на його особисті витрати. Я довго дивилася на цифри. За останні п’ять років я віддала дітям майже всі свої заощадження. Собі залишала найнеобхідніше. Відкладала купівлю зимового пальта.
Не їздила до санаторію, хоча лікар давно радив. Економила навіть на хороших окулярах. А вчора мої діти сміялися в ресторані, поки я сиділа сама перед сорока порожніми стільцями. Я скасувала автоматичні перекази. Усі. Потім написала в сімейний чат:
«Дорогі мої. Дякую за вчорашній урок. Я зрозуміла, що ви всі вже дорослі, самостійні люди й чудово можете організовувати своє життя без мене. Тому від сьогодні я теж починаю жити для себе. Люблю вас. Мама».
Відповідь прийшла через три хвилини. Вадим:
«Мамо, що це означає?»
Катя:
«Ти образилася?»
Олег, який сидів у сусідній кімнаті:
«Галю, навіщо цей цирк?»
Я не відповіла. Першим приїхав син У понеділок увечері Вадим стояв на порозі. Серйозний. Роздратований.
— Мамо, нам потрібно поговорити.
Я запросила його на кухню.
— Чаю?
— Ні. Я хочу зрозуміти, що відбувається.
— А що відбувається?
— Ти скасувала переказ на іпотеку!
— Так.
Вадим подивився на мене з таким обуренням, ніби я забрала в нього щось особисте.
— Але ж у нас платіж наступного тижня!
— Я знаю.
— І що нам робити?!
Я повільно поставила чашку на стіл.
— Вадиме, тобі тридцять чотири роки. Ти працюєш керівником відділу. Твоя дружина теж працює. Думаю, ви знайдете рішення.
Він почервонів.
— Мамо, ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— Це через той дурний ресторан?!
Я подивилася на нього.
— Для тебе це дурний ресторан?
— Ну ми ж не знали, що ти так образишся!
— Вадиме, ви знали, що я готую ювілей удома?
Він відвів погляд.
— Ну… знали.
— Ти обіцяв усіх привезти?
— Так, але…
— Ти знав, що я купила продукти на сорок людей?
Він мовчав.
— І все одно не попередив мене завчасно?
— Тато сказав, що сам усе владнає.
Я кивнула.
— Зрозуміло.
Вадим нервово провів рукою по волоссю.
— Мамо, ну не можна ж через одну помилку перекреслювати все!
— Я нічого не перекреслюю, синку. Я просто більше не оплачуватиму ваше доросле життя.
Він підвівся.
— Не очікував від тебе такого.
Я подивилася на нього й тихо відповіла:
— А я від тебе — вчорашнього.
Донька прийшла зі сльозами Наступного дня приїхала Катя. Вона плакала ще з порога.
— Мамо, ну пробач нас! Ми справді не думали, що тобі буде так боляче!
Я обійняла її. Моя донька. Моя маленька дівчинка, якій уже давно було за тридцять.
— Катрусю, я тебе люблю.
— Тоді чому ти так поводишся?
— Як?
— Ти відмовилася сидіти з дітьми наступної суботи!
Я відступила на крок.
— Катю, я сказала, що в суботу маю свої плани.
— Але ми з Микитою хотіли поїхати до друзів!
— Значить, доведеться знайти няню.
Донька витерла сльози.
— Мамо, ти змінилася.
Я сумно всміхнулася.
— Можливо, я просто вперше стала собою.
Катя мовчала. А потім тихо запитала:
— Ти нас більше не любиш?
Це запитання боляче вдарило мене в серце. Я взяла її за руки.
— Люблю, доню. Дуже. Але любов не означає, що я повинна відмовитися від власного життя.
Вона довго дивилася на мене. І вперше за багато років не знайшла, що відповісти. Правда, яку я почула від подруги Через тиждень до мене прийшла Марія. Моя найкраща подруга. Та сама, для якої я поставила окремий стілець біля себе. Вона принесла великий букет білих троянд.
— Галю, я повинна тобі дещо сказати.
Ми сіли на кухні. Марія довго крутила чашку в руках.
— Я знала про ресторан.
Я мовчала.
— Олег подзвонив мені за три дні до твого ювілею. Сказав, що діти хочуть зробити сюрприз. Що всі зберуться там, а тебе він привезе сам.
Я повільно підняла очі.
— За три дні?
— Так.
— І ти знала, що я готую вдома?
Марія зблідла.
— Галю, я думала, що Олег тебе попередить.
— Але ти мені не подзвонила.
— Я боялася зіпсувати сюрприз.
Я довго дивилася на подругу. Потім запитала:
— А коли ви всі сиділи в ресторані й мене не було, ти не запитала чому?
Марія заплакала.
— Запитала. Олег сказав, що ти образилася й не хочеш їхати.
— І ти повірила?
Вона опустила голову.
— Я не знала, що ти сидиш удома сама.
Я мовчала. Марія витерла сльози.
— Галю, я не прошу тебе забути. Просто хочу, щоб ти знала: мені соромно.
І ось ці слова були першими щирими словами вибачення, які я почула за весь тиждень. Не виправдання. Не звинувачення. Не «ти все перебільшуєш». Просто:
«Мені соромно».
Я простягнула їй серветку.
— Дякую, Машо.
І вперше після того вечора відчула, що не всі зв’язки потрібно обривати. Деякі можна спробувати відновити. Якщо людина справді розуміє, що зробила. Найважча розмова з чоловіком Минув місяць. Олег дедалі частіше дратувався. Йому не подобалося, що я більше не прасую його сорочки. Не нагадую про зустрічі. Не телефоную його матері. Не готую щовечора три страви. Одного разу він не витримав.
— Галю, скільки це триватиме?!
Я відірвалася від книжки.
— Що саме?
— Оцей твій протест!
— Який протест?
— Ти перестала бути нормальною дружиною!
Я повільно закрила книжку.
— А якою має бути нормальна дружина?
Олег розвів руками.
— Ну ти ж розумієш!
— Ні. Поясни.
Він почервонів.
— Удома має бути порядок! Їжа! Турбота! А ти тепер тільки собою займаєшся!
Я подивилася на нього.
— Олеже, а коли востаннє ти запитував, чого хочу я?
Він замовк.
— Коли востаннє ти купував мені квіти просто так?
Мовчання.
— Коли востаннє ми ходили кудись удвох, бо мені цього хотілося?
Він відвернувся.
— Галю, не починай рахувати.
— Я не рахую. Я намагаюся згадати.
Олег сів навпроти.
— Ти хочеш розлучення?
Я довго мовчала. Колись саме це слово налякало б мене до смерті. Розлучення. Самотність. Порожня квартира. А тепер я згадала той вечір. Сорок порожніх стільців. Сорок свічок. І зрозуміла, що самотньою я була вже дуже давно.
— Я хочу, щоб ти почав бачити в мені людину, Олеже. Не кухарку. Не прибиральницю. Не безкоштовну помічницю. А свою дружину.
Він опустив голову.
— Я не знаю, чи зможу.
— Тоді нам доведеться вирішити, як жити далі.
Через пів року Я змінилася. Не відразу. Не за один день. Спочатку купила собі нове пальто. Те саме, на яке дивилася вже три зими. Потім записалася на масаж. Почала ходити в басейн. Узяла відпустку й поїхала до Карпат. Сама. Уперше за тридцять років. Я гуляла гірськими стежками, пила каву на терасі маленького готелю й дивилася на ранковий туман над лісом. І раптом зрозуміла, що не відчуваю провини. Ніхто не голодує без мене.
Ніхто не помирає від того, що я не відповіла на дзвінок. Світ не руйнується, якщо я дозволяю собі відпочити. Олег спочатку ображався. Потім почав сам готувати. Навчився користуватися пральною машиною. Одного вечора навіть приніс мені квіти. Не на свято. Просто так.
— Галю, я був дурнем, — сказав він.
Я подивилася на нього.
— Чому ти це кажеш?
Він сів поруч.
— Бо думав, що ти завжди будеш поруч. Що б я не робив.
Я мовчала.
— А тепер зрозумів, що можу тебе втратити.
Я взяла його за руку.
— Олеже, я не хочу, щоб ти боявся мене втратити. Я хочу, щоб ти цінував мене, поки я поруч.
Він кивнув. І цього разу я побачила в його очах не роздратування. А сором. Можливо, справжній. Наступний день народження Минув рік. Напередодні мого наступного дня народження Вадим подзвонив першим.
— Мамо, ми хочемо організувати тобі свято.
Я всміхнулася.
— Дякую, синку. Але я вже маю плани.
Він здивувався.
— Які?
— Ми з Ніною Степанівною, Марією та ще кількома друзями їдемо на два дні до заміського будиночка.
— А ми?
Я помовчала.
— Вадиме, ви можете приїхати до мене наступної неділі. Просто на чай. Без великих застіль.
Він зітхнув.
— Мамо, ти досі ображаєшся?
— Ні, синку. Я вже давно не ображаюся.
— Тоді чому?
Я подивилася у вікно.
— Тому що цього року хочу провести свій день народження так, як подобається мені.
Вадим мовчав. А потім несподівано сказав:
— Мамо… Я тебе зрозумів.
І я дуже хотіла йому повірити. У день мого народження ми сиділи на дерев’яній терасі невеликого будиночка серед сосен. На столі стояв домашній пиріг. Горіли кілька свічок. Ніна Степанівна розливала чай. Марія сміялася з якоїсь старої історії. Олег сидів поруч зі мною. Цього разу він сам запропонував поїхати й узяв на себе всі приготування. Телефон тихо завібрував. Повідомлення від Каті.
«Матусю, з днем народження. Я знаю, що минулого року дуже тебе образила. Тепер розумію, скільки всього ти для нас робила. Дякую тобі. І пробач, що ми так пізно навчилися це цінувати».
За хвилину прийшло повідомлення від Вадима.
«Мамо, бажаю тобі бути щасливою. Не тільки нашою мамою, а просто щасливою жінкою. Люблю тебе».
Я перечитала ці слова. І заплакала. Але цього разу — від полегшення. Олег обійняв мене за плечі.
— Галочко, що сталося?
Я похитала головою.
— Нічого. Усе добре.
Він поцілував мене у скроню.
— З днем народження, люба.
Я подивилася на маленький стіл. На людей поруч. На свічки, які тихо горіли у вечірньому повітрі. Минулого року я накрила стіл на сорок людей. І ніхто не прийшов. Цього року за столом сиділо лише шестеро. Але я вперше за багато років почувалася по-справжньому щасливою. Бо зрозуміла одну просту істину. Неважливо, скільки людей сидить за твоїм столом. Важливо, скільки з них прийшли саме заради тебе, а не заради того, що ти можеш їм дати.
І ще дещо. Усе життя я боялася, що, переставши бути потрібною, залишуся сама. А виявилося, що саме тоді, коли я перестала бути для всіх зручною, у моєму житті нарешті з’явилося місце для мене самої. Я задула свічки. І цього разу загадала зовсім інше бажання. Не здоров’я дітям. Не успіхів чоловікові. Не благополуччя родичам. Уперше за все своє життя я побажала щастя собі.
Бо жінка, яка все життя дбала про інших, теж заслуговує, щоб одного дня хтось подбав про неї. І найперше — вона сама.
Вишукано-принизливе ставлення до Путіна на саміті в Китаї – це попередження Путіну: не потрібно аж…
У Криму з 20 листопада планують запустити безкоштовні пасажирські катери через Керченську протоку, але без…
У Росії знову шукають винних у пошкодженні Кримського мосту, хоча ще недавно запевняли, що дістатися…
Після неоднозначного прийому в аеропорту російський диктатор знову опинився в тіні Трампа Китайський лідер Сі…
Президент США Дональд Трамп заявив, що лідер Кремля Путін під час зустрічі у Китаї був "дуже…
Китай вважає, що до обговорення війни Росії проти України мають бутт залучені Україна та Європа.…