Назвав ПРІЗВИЩА! ЛІКАРКУ накрили. ВОНА ПОМЕРЛА – Федина ВПЕРШЕ заговорила. Одразу після смерті

Така страшна ціна за лікарську недбалість … маленька біла труна … а там згасле життя і розбиті мрії …

Майже місяць минув відтоді, як наше життя розділилося на «до» і «після».

Але я пам’ятаю все. Кожну хвилину, кожен погляд, кожне слово… Коридор лікарні, зачинені двері операційної, тривожні обличчя медиків.

Як стояв під дверима і чув, що відбувається всередині: голоси, поспіх, гуркіт. Як щось падало і розбивалося, як люди перемовлялися між собою. Це все виглядало мені страшною панікою навколо.

Я відчував, що ситуація в операційній була надзвичайно важка.

А там, за кілька метрів від мене, боролися за життя моєї Ірини.

Я пам’ятаю, як виходили медики.

Як я вдивлявся в їхні очі й намагався зрозуміти хоча б щось. «Як Ірина? Скажіть, вона житиме? Її врятують?»

Пам’ятаю медсестру, яка у відповідь лише похитала головою. І мені ставало ще страшніше.

Бо я вже знав, що нашу донечку ми втратили. І тепер боявся втратити ще й дружину. Мою Ірину. Маму наших двох синів. Жінку, яку я люблю понад усе.

Я пам’ятаю, як молився…

Напевно, ніколи в житті я не молився так щиро й відчайдушно, як тієї ночі.

Я промовив усі молитви, які знав.

Молився знову і знову.

«Господи, благаю Тебе, врятуй мені Ірину. Не забирай її в мене. Не залишай наших дітей без мами. Ми вже втратили донечку… Господи, залиш мені хоча б дружину».

Я не знаю, скільки разів повторював ці слова.

Уперше в житті я відчув таку безпорадність.

Я звик вирішувати проблеми. Звик брати відповідальність, знаходити вихід навіть із найскладніших ситуацій. Але тоді я не міг нічого. Не міг повернути нашу донечку. Не міг допомогти дружині.

Не міг навіть дізнатися, чи побачу її ще живою.

Я просто стояв під дверима операційної.

І молився. Молився так, ніби від кожного мого слова залежало її життя.

Ірина вижила.

І я безмежно вдячний Богові та кожному медику, який боровся за її життя.

Я ніколи не применшуватиму їхньої праці.

Але про це скажу трохи пізніше.

Бо є ще один спогад, який я не можу згадувати без сліз.

Я пам’ятаю, як уперше побачив нашу Вероніку…

Як лікарі між собою радилися, чи варто показувати мені донечку.

А я хотів її побачити. Бо це була моя дитина.

Я дивився на свою донечку… таку маленьку… таку рідну. Вона була поруч.

Але її вже не було з нами.

І досі не можу зрозуміти, як це можливо.

Як можна так сильно любити людину, з якою ти навіть не встиг познайомитися?

Я пам’ятаю маленьку білу труну… як я тримався за неї руками і плакав… сильно плакав. Так, як, мабуть, не плакав ніколи у своєму житті.

Моя Вероніка.

Я так мріяв бути її татом…а натомість стояв біля маленької труни і прощався з нею.

Пам’ятаю слова священника під час прощання. Він сказав, що Вероніка – наш маленький ангел, що тепер вона з Господом.

Вона там, де немає болю, страждань і сліз. І що колись Господь дозволить нам знову зустрітися.

Але сьогодні я просто батько, який страшенно сумує за своєю донечкою.

І якому неймовірно боляче….

Друзі, як ви вже знаєте, Ірина стояла на обліку у лікарні Святої Анни, на вул. Мечнікова, що у Львові. Але ви не знаєте, що лікарку, яка вела Ірину, звати Мельник Христина Олегівна. Саме до неї моя дружина звернулася з першою скаргою, що ниє живіт.

Саме лікарка Мельник Христина порадила взяти вібуркол, магній, лежати у ліжку і за годину написати, як самопочуття. Так і зробили. За годину Ірина написала лікарці, що ситуація не змінилася. Ба більше того, моя дружина задала конкретне запитання, можливо її б оглянув черговий лікар???

Натомість, Мельник Христина , вирішила, що до пологового на огляд їхати ще рано і прийняла дуже важливе лікарське рішення. Вона написала Ірині : «Наберіть ще Ольгу Іванівну, може вона щось порадить».

Тобто лікарка, яка вела Ірину і відповідала за неї, знаючи що перший біль був ще о 17:30, що Ірина пролежала вже годину з тим вібурколом і біль продовжується, що вже на годиннику 22:15, вирішує перекинути усю відповідальність на іншого лікаря.

Ірина набирає Коваль Ольгу Іванівну, лікарку, у якої б мала народжувати. Чому Ірина обрала цю лікарку? бо саме у неї ми народжували нашого Олежика. Тоді все пройшло дуже легко, ми прибули у пологовий о 08:00 ранку, а вже о 10:20 народився наш Олежик. Пологи були швидкими і без різних критичних моментів. Тому вирішили знову звернутися до неї.

Але як показала практика, щоб зрозуміти чи добрим є лікар, має бути якась не проста ситуація, і саме тоді добре видно , як проявляє себе лікар, бо коли все добре, то лікарі герої, а як тільки ситуація хоч трохи виходить з під контролю, то починаєш чути… ну лікар це ж не Бог.

Колись Коваль Ольга була начмедом у цьому пологовому, людині 62 роки, з величезним досвідом роботи за плечима. Ми довірилися її рішенню як професійному лікарю, який все життя працює в акушерстві. Як потім мені говорила сама лікарка, вона планувала прийняти ще пологи в Ірини, зробити щасливі фото і піти на пенсію. Але, на жаль, як бачите фото вийшло зовсім не щасливими, а взагалі трагічним.

Так ось, Ірина набрала Коваль Ольгу, детально розказала ситуацію, і натомість почула у трубку: «Ірина, я живу зовсім не далеко від вас, на сусідній вулиці. Можу прийти та оглянути.»

Це не Ірина просила лікаря прийти до неї додому і оглянути, це сам лікар запропонував таку ідею. Звісно, Ірина погодилася і я, щоб було швидше та й година була пізня, привіз лікарку додому. Тоді я не задавав собі запитань, як би мав виглядати цей огляд? Огляд вагітної жінки ? Це тепер я розумію, якщо є скарга від вагітної то лікарка, як мінімум, мала б послухати серцебиття дитини, мала б поміряти тиск дружині…

А що відбулося натомість , лікарка Коваль просто прийшла дому, без нічого, подивилася на живіт Ірини. Спитала, якщо Ви маєте рукавички, я б оглянула ще внутрішньо. Я дав ці рукавички, вона подивилася Ірину і сказала, те що ви вже всі чули і знаєте , що нічого критичного не бачить, що треба ставити той вібуркол дальше і все має бути добре. Я не розумію, чому вона так діяла не професійно ?! Так, я картаю себе, чому ми послухали її, довірилися і самі не поїхали у пологовий ? Але вже нічого не повернеш.

Далі ви вже знаєте як розвивалися події. Тепер я читаю у пресі, як пологовий звільнив лікарку. Дивно це читати, бо Коваль Ольга, ще відразу після операції прийшла у палату до Ірини, сказала, що зробила помилку і що звільняється з роботи. Тобто це рішення вона прийняла сама, а не лікарня звільнила. Це по-перше.

А по-друге, а що робити з Мельник Христиною, яка вела Ірину, яка знаючи, що біль вже тривав не одну годину, першою призначила вібуркол ? І коли минула година ситуація не змінилася, то її лікарського досвіду не хватило, щоб забити на сполох?

Вона вирішила перекинути все на Коваль Ольгу.

Більше того, коли вже відбувся цей домашній огляд, Ірина начитала звукове лікарці Мельник Христині, що залишається вдома, продовжує прийом препаратів. Це звукове вона прослухала, але ніяк не відреагувала на нього і не забила на сполох. Так от, ця лікарка досі працює у лікарні, приймає вагітних, надіюсь, хоч вібуркол вже їм не призначає. Окрім того, вона ще й працює в одній у приватній клініці. Тому керівництво цього закладу, зверніть увагу, чи дійсно є фаховою ця лікарка?

І чому керівництво лікарні Святої Анни мовчить про Мельник Христину, яка вела вагітність Ірини? Чи була проведена оцінка її дій і які рішення за її результатами ухвалено?

Тепер у мене питання до керівника лікарні Святої Анни, Світлани Гаврилюк:

А як Ви розцінюєте цю ситуацію ?

Наскільки мені відомо, коли журналісти попросили вас прокоментувати, ви відмовилися відповідати на їхні запитання, натомість надали заздалегідь записаний коментар, зачитаний з аркуша.

Пані Світлано, чому ви не можете відкрито поспілкуватися з журналістами? Чому замість живої розмови та відповідей на конкретні запитання ми бачимо лише заздалегідь підготовлений виступ?

Вийдіть до журналістів, подивіться їм у вічі та дайте чесні відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють не лише нашу родину, а й тисячі українських сімей.

Бо я бачив вже ваші коментарі, що Ви дякуєте своїй команді лікарів, які врятували Ірині життя. Я теж вдячний лікарям, які врятували мою дружину. Але давайте вже будемо відвертими до кінця, що цю операцію робила та сама ж Коваль Ольга, яку Ви, сьогодні розповідаючи на усіх каналах, звільнили. То Ви її звільнили, чи Ви їй вдячні ? Ви просто оприділіться.

Хочу Вам сказати, що у приватній розмові, Коваль Ольга сказала, що «Ірина, якби не я, то там не було кому Вас взагалі оперувати?!» То як це зрозуміти ??? А я й не дивуюся, що можливо і не було кому рятувати. Бо те що я бачив у Вашому пологовому, то це була суцільна розгубленість.

Те що я бачив, це Вашу лікарку узедистку, яку ми чекали годину, і яка приїхавши, дивлячись у свій монітор ніяк не могла зрозуміти, що відбувається ? Що я мусів аж телефонувати іншому лікарю і на відео показувати той екран, і який зразу сказав, що там відшарування плаценти.

До речі, хотів спитати, чи має ця лікарка узедистка сертифікат, бо чув інформацію що ні. На офіційному сайті лікарні зазначено, що вона пройшла тематичне вдосконалення з пренатальної діагностики, однак це не доводить наявності чинної сертифікації FMF для конкретних видів обстеження. Таку сертифікацію потрібно перевіряти за її видом і терміном дії.

Гаврилюк Світлана, а ви не хочете теж звільнитися після такого керування пологовим?

Те що там тепер цілодобовий лікар з УЗД, це дуже добре. Але де він був раніше ? Ви ж не перший день керуєте цією лікарнею, а вже 3 рік ?!

А що Ви за керівник такий, що вагітна жінка з сильною кровотечею мусить ходити пішки по сходах ? Як Ви так організували роботу свого медзакладу ? Як Вам там сидиться на тому кріслі ? І за свій персонал Ви теж маєте нести відповідальність.

Гаврилюк Світлана, я пам’ятаю, як буквально через кілька хвилин після надскладної операції, коли Ірина ще не відійшла від наркозу, їй уже принесли цілий пакет документів на підпис. Я був обурений! Невже не можна було дочекатися, поки людина прийде до тями?

А ще я пам’ятаю медичні документи, в яких побачив час нашого прибуття до лікарні 4:55, хоча ми приїхали о 3:55. Це година різниці! У розпачі я тоді навіть розірвав аркуші, які мені дали на підпис. Як це зрозуміти?

Згодом ми виявили й інші невідповідності. Наприклад, у документах було зазначено, що Ірину транспортували на каталці, хоча насправді вона йшла самостійно. Я хочу знати, хто вносив ці записи, чому вони не відповідають тому, що ми пережили, і хто за це відповідає. Що це за підробка документів ?

Хочу вам сказати друзі, що я розмовляв і з Олегом Самчуком, генеральним директором Першого медичного обʼєднання Львова, до якого належить ця лікарня, про цю ситуацію. До якого мене скерував мер Львова, Андрій Садовий, адже лікарня на балансі міста.

Так от, знаєте з чого почалася наша розмова?? Звісно, що спершу були співчуття, а далі розповідь, що йому розповіли, що лікарі герої, бо вони врятували Ірину. А те що лікарі приймали такі рішення , що ситуація стала критичною для Ірини… це було здивуванням для пана Олега.

Він почав нам розповідати, скільки коштів вклав у цю лікарню, скільки дороговартісної апаратури накупляв… Це все звісно дуже добре, але п. Олег мав би ще розуміти, що за тією апаратурою мають бути кваліфіковані медики. Бо що нам з того апарату УЗД, якщо немає лікаря за цим апаратом.

Натомість Олег Самчук почав розповідати, що є вузькоспеціалізовані спеціалісти, які не можуть бути у всіх лікарнях. І коли стається непередбачувана ситуація, то лікарю телефонують і він швидко приїжджає.

Але хіба лікар узедист у пологовому відділенні – це вважається вузькоспеціалізований спеціаліст ?? Можливо я чогось не розумію. Але для мене пологова лікарня – це в першу чергу де слухають серцебиття дитини і роблять жінці УЗД. Хіба це не так ?? Хіба це не базові речі ? Якщо ні, то яка це лікарня?? Зробіть тоді жіночу консультацію.

Дивно також пан Олег, Ви б мали знати, що держава дає пакет на пологи, тобто сплачує кошти лікарні за кожні пологи, але у цьому пакеті прописані конкретні вимоги до закладу, зокрема присутність спеціаліста з УЗД 24/7. В іншому випадку це порушення. Хіба Ви цього не знали ?

Та я так розумію, що Ви вже трохи розібралися у ситуації, бо все ж лікар з УЗД тепер на Мечникова працює цілодобово. Шкода тільки, що такою ціною.

Я написав скаргу у Міністерство Охорони Здоровʼя про всю ситуацію. Вдячний міністру Віктору Ляшку, який відразу відгукнувся, вийшов на особистий контакт пройнявся і був шокований цією ситуацією.

У лікарні була проведена перевірка від МОЗ.

І, на превеликий жаль, її висновки, на превеликий жаль, підтвердили серйозні порушення у наданні медичної допомоги

У висновку комісії МОЗ зафіксовано 7 порушень:

– Неналежна оцінка ризиків під час вагітності.

– Відсутність належного спостереження за Іриною після госпіталізації.

– Суттєве запізнення проведення УЗД.

– Неналежне визначення та документування обсягу крововтрати.

– Неправильна тактика переливання крові та її компонентів.

– Несвоєчасна екстрена медична допомога, зокрема запізніла діагностика відшарування плаценти.

– Порушення у веденні медичної документації.

Найважливіше: комісія МОЗ офіційно встановила, що медична допомога Ірині не відповідала стандартам і протоколам.

А тепер друзі, про кримінальну відповідальність… звісно, що це рішення тільки за нами з Іриною, але оскільки ця справа публічна і набрала такого сильного розголосу і ви знаєте багато деталей , то я хочу спитати вас:

А як бути у цій ситуації? Як мені бути як батькові , який втратив дитину, ледь не втратив дружину ? Дайте мені відповідь на це запитання ? Має тут бути кримінальна відповідальність чи ні ?

Хочу подякувати всім, хто підтримує нашу родину. За молитви. За тисячі повідомлень. За теплі слова, які ви пишете Ірині.

Ми читаємо їх.

Ваша підтримка справді допомагає нам знаходити сили. Ми вчимося жити по-новому. Намагаємося говорити про майбутнє, щось планувати, повертатися до звичного життя. Але все це неймовірно важко.

Ми багато плачемо.

Дуже багато.

Іноді здається, що сльози ніколи не закінчаться.

Я часто обіймаю Ірину й не знаю, що сказати.

Бо чи є у світі слова, здатні втішити матір після такої втрати?

Мені хочеться забрати хоча б частинку її болю.

Але я не можу.

Можу лише бути поруч.

Тримати її за руку.

Плакати разом із нею.

І щодня говорити, як сильно я її люблю.

Можливо, колись ми з Іриною напишемо книгу.

Про нашу Вероніку.

Про ту страшну ніч.

Про біль, віру, любов і силу, яку ми зараз так відчайдушно намагаємося віднайти, щоб жити далі.

Але сьогодні я хочу сказати найголовніше.

Я не хочу помсти. Я хочу правди.

Я не хочу, щоб когось покарали тільки тому, що мені боляче.

Не хочу безпідставно звинувачувати людей.

І не хочу перекреслювати працю тисяч українських лікарів, які щодня рятують людські життя.

Навпаки, я хочу, щоб наша медицина ставала сильнішою.

Щоб люди довіряли лікарям.

Щоб жінки не боялися народжувати в Україні.

Щоб у кожному пологовому будинку були підготовлені фахівці, належна організація роботи та готовність діяти в найкритичніші хвилини.

Ми з Іриною могли народжувати за кордоном. Нам пропонували клініки в інших країнах. Але ми хотіли, щоб наша донечка народилася вдома, в Україні.

У країні, яку ми любимо, для якої працюємо й заради якої намагаємося робити добрі справи.

Тому сьогодні я звертаюся до всіх, від кого залежить робота медичної системи.

До лікарів.

До керівників лікарень.

До міської влади.

До Міністерства охорони здоров’я.

Нам потрібні не лише співчуття. Нам потрібні правда, відповідальність і реальні зміни.

Ми не можемо змінити минулого. Але ми ще можемо зробити все від нас залежне, щоб змінити чиєсь майбутнє, щоб жоден батько і мама не прощалися з маленькою білою труною…