– Якщо я ще раз почую від твоєї матері на свою адресу хоч найменшу образу, то ти вилетиш звідси, як пробка! – І сина ніколи більше не побачиш! – Я тебе попередила, – суворо відповіла дружина

— Валеро, синочку, ти знову схуд? Тебе дружина взагалі годує? — Валентина Петрівна ще з порога почала дорікати невістці.

Оля тоді була вагітна. Через сильний токсикоз їй важко було навіть перебувати на кухні, не те що годинами стояти біля плити. Але свекруху це зовсім не хвилювало.

— У тебе завжди якісь виправдання. Сина мого зовсім занапастила, — обурювалася вона.

Цього разу Валентина Петрівна прийшла не з порожніми руками — привезла старий дитячий візок, який їй віддали сусіди.

— Дякую, звичайно, але ми з Валерою хотіли купити для нашого первістка новий, — обережно сказала Оля.

Свекруха одразу спалахнула:

— А ти на нього заробила? Мій син має на трьох роботах працювати, щоб виконувати всі твої забаганки?

Валера, як завжди, мовчав. Він ніколи не наважувався перечити матері. Навіть коли вона починала рахувати гроші молодої сім’ї, дорікати Олі за новий одяг чи фарбоване волосся, чоловік лише знизував плечима.

Насправді ситуація була зовсім не такою, як її уявляла Валентина Петрівна. Квартира, в якій жили молодята, належала Олі — її подарували батьки. Оля мала хорошу роботу і заробляла навіть більше за чоловіка. Її батьки допомогли зробити ремонт і повністю облаштували дитячу кімнату.

Та свекруха вперто продовжувала розповідати всім, що невістка нібито живе за рахунок її сина.

Після народження Альоші все стало ще складніше. Валера майже весь час був на роботі, а догляд за немовлям повністю ліг на Олю.

Одного разу їй терміново потрібно було в магазин за продуктами та підгузками. Вона попросила свекруху лише годинку посидіти з онуком.

— А ти куди зібралася? До подружок? Сиди вдома з дитиною! — почула вона у відповідь.

Оля пояснила, що їй потрібно лише за покупками, але Валентина Петрівна почала повчати:

— Які ще підгузки? Візьми ганчірочку, випрала — і знову використовуй. Я Валеру сама виростила, і нічого!

Оля не витримала й завершила розмову.

А свекруха відразу подзвонила синові та переказала все так, ніби його дружина цілими днями невідомо де гуляє, витрачає його гроші й намагається залишити дитину на бабусю.

Увечері Валера повернувся додому розлючений. Побачив дружину, яка заснула поруч із немовлям, і закричав:

— Вечеря не готова, а ти спиш?

— Тихіше! Дитину розбудиш! — прошепотіла Оля.

Але чоловік уже завівся:

— Мама все мені розповіла! Ти десь вештаєшся, гроші витрачаєш, ще й дитину їй хотіла залишити!

Оля спочатку навіть не зрозуміла, про що він говорить. А коли почула, що Валера збирається більше не давати їй грошей, не витримала.

— Яких грошей? Тих п’яти тисяч, які ти даєш на місяць? Вони за тиждень закінчуються. Твоя мама хоч знає, що я заробляю вдвічі більше за тебе?

Валера одразу замовк.

— І запам’ятай, — продовжила Оля. — Якщо твоя мама ще раз мене образить, ти разом із нею підеш за двері. А якщо ще раз кричатимеш, коли дитина спить, уночі вставатимеш до неї сам.

Чоловік лише мовчки кивнув.

Минуло кілька днів. Валентина Петрівна несподівано сама зателефонувала й запропонувала привезти до неї онука.

Оля навіть зраділа. Наступного дня в неї був запис до лікаря, тож допомога припала дуже доречно.

Вона викликала таксі й приїхала з Альошею через усе місто. Але двері квартири свекрухи ніхто не відчиняв.

Оля подзвонила їй.

— Мамо, ми вже приїхали. Чому ви не відчиняєте?

— А ти чого приїхала? Я нікого не чекала.

Оля остовпіла.

— Ви ж учора самі сказали привезти Альошу!

— Ти мене неправильно зрозуміла. Я сказала, що сама ввечері прийду до вас із ночівлею.

Оля зрозуміла, що сперечатися марно. Через цю ситуацію довелося скасувати запис до лікаря.

Але найгірше чекало її вдома.

Коли Оля повернулася, почула на кухні голос свекрухи. Та вже сиділа там разом із Валерою.

Оля зупинилася біля дверей і почула:

— От вигодує вона Альошку, а потім виженемо її з квартири. Самі з тобою хлопця виховаємо.

— Але ж Оля його мама… — невпевнено відповів Валера.

— Нічого. Я знаю, як можна позбавити її батьківських прав.

Після цих слів Оля зайшла на кухню.

— Ну все. Обоє — геть із моєї квартири!

Свекруха почала кричати, що невістка поводиться неадекватно. Але Оля спокійно поклала дитину в ліжечко, взяла Валентину Петрівну за руку й вивела за двері.

Потім настала черга Валери.

— Ти за три місяці один раз із сином гуляв! А тепер разом із мамою вирішив позбавити мене батьківських прав?

Оля виставила чоловіка за двері й через кілька хвилин винесла всі його речі.

Того ж дня вона зателефонувала своїм батькам і вирішила подати на розлучення.

Валера ще довго приходив під двері, просив пробачення й переконував, що все можна виправити. Але Оля вже прийняла рішення.

Їй не потрібен був чоловік, який у будь-якій суперечці ставав на бік матері й дозволяв їй керувати їхньою сім’єю.

Після розлучення Валера повернувся жити до мами. Валентина Петрівна нарешті отримала те, чого так хотіла: її син знову був постійно поруч.

А в Олі життя поступово налагодилося. Поруч були батьки, які допомагали, син ріс здоровим, квартира була своя.

А все інше, як вона сама собі сказала, — справа наживна.