Я примусила чоловіка на заробітки поїхати. Так мріяла про будинок. Та зовсім скоро пошкодувала

Усе життя я мріяла про гарний будинок. Хотіла мати власне подвір’я, квітник. А жили ми в старій хрущівці, куди навіть друзів було соромно запросити. Мені 38 років, Роману – 40. Двоє діток в нас старшій донечці 16, синочку – 10. До слова, вони також мріяли мати окремі кімнати. Тож я мало не щовечора крапала чоловікові на мізки:

Дімі сад

 – От подивись на кума, він в Данії працює, вже такий будинок побудував. А автівка яка крута в нього, джип!

 – Лиш його дружина увесь час одна.

 – Трохи потерпить і разом будуть жити в новому будинку.

 – А як я поїду, ти не сумуватимеш?

 – Звісно, сумуватиму. Але що робити.

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Тож поступово я його вмовила. Вплинуло ще й те, що дочці скоро в університет вступати, тож гроші потрібні. Поїхав він за кордон чотири роки тому. Сумувала я страшенно. Раніше він хоч приїжджав час від часу. А коли війна почалась вже не міг. А тоді десь рік тому стосунки між нами зовсім змінилися. Спілкувалися дуже рідко і так, наче чужі. Тоді мама мені дещо сказала:

 – От ти його примусила поїхати. А він там іншу і знайшов. 

 – Ти що? Не може бути. Рома не такий.

 – Усі такі, чоловіки уваги хочуть і тепла.

Чоловічийодяг

Тоді я все проаналізувала і збагнула, що правду мама каже. Гроші на будинок я вже назбирала, але донька вже окремо жила з хлопцем. А синові 14 років, йому той будинок і не потрібен.

Зібрала я речі й поїхала до чоловіка в Данію. Навіть не попередила, адресу знала. Приїхала, а там інша жінка. Роми ж вдома не було. Його коханка стояла й здивовано дивилась на мене:

 – А що Рома вам не казав? Я тепер з ним в Данії житиму. Він самий мене викликав.

Розгублена, вона втекла геть. Доки чоловік повернувся я наготувала всілякої смакоти, усе його улюблене, причепурилась і зустріла його. 

Побачивши мене, Роман зблід, мов стіна.

 – А де Лєна?

 – Яка ще Лєна? Не було тут такої. А я до тебе надовго.

Огорнула я милого любов’ю та увагою. Він навіть не наважувався свою Лєну згадувати. Натомість щодня дарував квіти й подарунки. Сина ми вирішили до себе забрати. А дочці – квартиру залишити. І нащо нам той будинок, головне, щоб всі разом були.

А ви б наважились ось так закрити очі на зраду?