Не думала, що на старості літ стану нікому не потрібна. Отак і доживатиму останні дні в розвалюсі.

Мені 67 років, усе життя прожила в нашому селі.

Тут народилась, тут і заміж вийшла за Василя. Хата дісталася від його батьків. Невелика, стара, але наша. Василя вже 6 років як нема…

Єдина донька, Оксана, вчилася в місті й там залишилася. Спочатку студентка — бідно жила, потім на роботу влаштувалась, заміж вийшла.

З чоловіком, Ігорем, по орендованих квартирах моталися, бо на своє житло не вистачало.

А моя хата сиплеться. Стеля тріщить, вікна продуває, а я сама на городі гнуся.

Все, що вродить — на базар, бо на одну пенсію не виживеш.

Коли цього року знову натякала Оксані, що час уже квартиру купувати, бо оренда — то гроші на вітер, казала й про себе.

Мовляв, може, заберете мене, щоб тут сама не гинула. Донька щось буркнула про складнощі, але я сподівалась…

Аж поки вони не купили ту квартиру. Запросили на новосілля.

Заходжу — однокімнатна. Маленька кухня, кімната, де ледве ліжко помістилось, і балкончик.

— Оксано, чому так? Чому не подумали, що я сама в селі? Як ви мене до себе заберете?

— Мамо, ми більше не потягнули. Дешевше не знайшли, а вдвох на оренду й накопичити було важко…

— Але ж я казала! Сподівалася, що не буду доживати віку серед руїн!

— Мамо, ну старались… — Ігор ніяково почесав потилицю. — Зараз хоча б своє, не платимо чужим.

— А я? Як бути там? У хаті холодно, дах тече…

— Нам теж непросто. Ми не можемо зараз більше…

 Вона не зрозуміла. Вони обоє не зрозуміли.

Я повернулась додому і наступного дня знову взяла лопату. Садила картоплю.

А що ще мені залишалося?