Я хотіла зробити добру справу, пустила людей з Донеччини в свій дім, а вони навіть віддячити не хочуть…

Три роки тому, коли сільський голова випитував усіх, хто може прихистити сім’ю переселенців – я охоче погодилась. В мене велика літня кухня з усіма умовами.

Діти допомогли зробити гарний ремонт. Та живуть вони далеко – донька в США з сім’єю, син – в Німеччині. Бачимось ми вкрай рідко, мені страшенно самотньо. Тому й вирішила нещасним людям допомогти.

Після мого погодження і дня не минуло, як до мене вже приїхала сім’я з Донеччини. Це була жінка Катя з сестрою Світланою та трьома дітьми.

Двоє – вже підліткового віку і молодша донечка. На перший погляд, вони здалися мені дуже добрими людьми, котрі пережили багато лиха і втратили свій дім.

У мене велике господарство, город і худоба. Я ще не надто стара, мені 74 роки, поки з тим усім справляюсь. І завдяки цьому харчів у мене завжди вдосталь. І я охоче пригощала Катю з її сім’єю, адже розуміла, як їм важко.

Думала, з часом вони облаштуються, знайдуть роботу. Та з роками нічого не змінювалось. Вони брали мої продукти вже без дозволу і поводились наче в себе вдома.

Торік влітку я вирішила поговорити зі своїми гостями серйозно.

– Ви роботи не маєте, я з вас грошей ні за що не беру. Допомагайте мені з худобою й на городі – тоді нам вже легше буде.

Кілька днів вони вдавали, що щось роблять, але далі перестали працювати. Завжди знаходили виправдовування, чому не мають часу.

Цьогоріч я вже висунула ультиматум:

– Як ви не будете допомагати мені – то звільніть літню кухню! Ви не зможете надалі тут жити!

– То он як ви з нами? Ми не винні, що опинились в такій ситуації. А ви тут живете, наче війни взагалі нема!

– То допомагайте мені й живіть собі спокійно!

– Ми вам не раби. А виселити ви нас не можете – в мене троє неповнолітніх дітей!

Тепер я не знаю, як бути. Не хочу, аби мене використовували.

Та й взагалі не люблю нахабних людей, котрі виправдовуються війною. Звісно, виселяти їх з поліцією бажання я не маю.

А як би вчинили ви?