Я довго відкладала цей пост, але зараз хочу вам все розповісти…

Ірина Федишин в себе на сторнці поділилася без перебільшення шокуючими подробицями того дня коли вона втратила доньку і що з нею змушені були зрробити лікарі

Я довго відкладала цей пост …

довго знаходила у собі сили все розповісти…

довго думала, чи готова поділитися з вами ще однієї дуже болючою сторінкою мого життя …

Та я часто читаю ваші щирі слова підтримки: «У вас ще буде донечка», «Ви ще народите діток»…

Я знаю, що ви пишете це з любов’ю, бажаючи мене розрадити й подарувати надію.

Але сьогодні я хочу вам сказати.…, що, на жаль, цього вже не станеться.

Я втратила не лише донечку …

Я більше ніколи не зможу народити дитину…

Через важкі ускладнення мені довелося пережити складну операцію, під час якої мені видалили матку…

Маленька надія, яка б ще жевріла глибоко у моєму серці, згасла назавжди …

І, мабуть, саме тому мені так важливо було знайти в собі сили розповісти вам про це.

Я потихеньку вчуся приймати своє нове життя. Ще багато чого не розумію, ще багато сліз і запитань…

Що ж насправді сталося тієї страшної ночі…?

Для мене це дуже болючі спогади, та я хочу поділитися з вами своєю історією, можливо це може стати важливим застереженням для інших. Можливо, допоможе комусь вчасно звернути увагу на тривожні симптоми, не втратити дорогоцінні хвилини й уберегти найцінніше – життя.

У мене відбулося відшарування плаценти. І відбулося воно дуже підступним чином, уся кровотеча йшла не на зовні, а внутрішньо..((

Передчасне відшарування плаценти – це рідкісне, але надзвичайно небезпечне ускладнення, яке, за світовою статистикою, трапляється приблизно в 0,4–1%, від 4 до 10 випадків на кожну тисячу вагітностей. Воно може виникнути раптово, навіть без травм чи фізичних навантажень.

Саме тому при появі тривожних симптомів надзвичайно важливі негайна медична оцінка, вимірювання тиску та своєчасне надання допомоги.

Лікарка, після огляду мене, у домашніх умовах, подумала, що моя підниваюча біль – це передчасні пологи …

Тому прийняла рішення, що я можу залишитися вдома, прийняти таблетку і біль має пройти …. Я довірилася її рішенню…. і, навіть, уявити не могла, наскільки серйозною була ситуація…

Та для розуміння, хочу розповісти вам все поступово.

Це була Неділя і ніщо не віщувало біди. Зранку я прокинулася у гарному настрої, прекрасно себе почувала і пішла на кухню готувати сніданок, а заодно й ліпити вареники на обід. Ми відвідали храм, і у мене було особливе відчуття – піти до сповіді, тому усією сімʼєю, у цю Неділю ми посповідалися і прийняли Святе Причастя. Пригадую, як я стояла на Службі, відчувала рухи своєї донечки і насолоджувалася цими моментами.

Згодом, ми смачно пообідали і вирішили всі разом, і з Юрчиком та Олежиком, піти на сімейне кіно.

Я чітко памʼятаю цей момент, це було о 17:30, коли ми трохи спізнилися на сеанс, саме тоді я відчула легкий підниваючий біль, як на жіночі дні. Це мене трохи злякало, адже раніше такого не було. Але я подумала, враховуючи свій термін, можливо це тренувальні перейми і таке відчуття може бути. І справді, за деякий час, ці відчуття зникли. Ми накупили попкорну, додивилися кіно і щасливі повернулися додому.

Після повернення, я вирішила прилягти і відпочити, бо було відчуття здуття живота. Трохи полежавши, до мене знову повернувся цей підниваючий біль. Я насторожилася, і пролежавши хвилин 15 вирішила написати лікарці, яка мене вела і чітко пояснила їй ситуацію: рухи я чула, виділень не було, єдине піднивав живіт.

На обліку я стояла у пологовому м. Львова на вул. Мечнікова, нині Лікарня Святої Анни там і планувала народжувати, туди і звернулася по допомогу у цю ніч. Та про це згодом.

Отож лікарка, уважно прочитавши моє повідомлення, призначила випити 2 таблетки магнію і поставити свічку вібуркол. Я так і зробила. На цей момент це вже була десь 21:20. Пролежавши годину, нічого не змінилося і я знову написала лікарці, що біль продовжується, можливо мене б оглянув черговий лікар? Натомість вона порекомендувала мені написати іншій лікарці, яка мала б у мене приймати пологи, порадитися з нею і розказати про ситуацію. Я так і зробила. Як виявилося, лікарка, яка мала приймати пологи, живе зовсім поруч біля нас і сказала, що може прийти та оглянути мене. Чоловік привіз лікарку додому, вона зробила огляд, матка була закрита, але трохи скорочувалася, живіт тверднув, а потім відпускав.

Сказала, що виглядає як на передчасні пологи, але нічого критичного не бачить. Все ж таки термін ще не для родів, тому все мало б заспокоїтися і свічка мала б допомогти.

Це була вже 23:00, тоді я ще відчувала рухи… Вона поставила ще одну свічку (це вже була друга). Сказала ще взяти ношпу, таблетку заспокійливого, за пів години поставити ще одну свічку, тобто третю і за годину ще одну свічку та написати як я себе почуваю.

Я лежала, а живіт продовжував нити, поступово додаючи ріжучого болю, на що я думала, що це якась загазованість після попкорну у кіно. О 01:30 я написала лікарці, що прийняла вже 4 свічку, але легше точно не стало. Година була пізня, вона не зразу побачила , а я й не турбувала, лежучи на ліжку в надії, що ось, після 4 свічки, має стати легше. Та легше не ставало.

О 3:00 я вже ледве встала з ліжка, розбудила чоловіка і сказала , що більше не можу …, я ледве дійшла до машини, мене сильно нудило. Віталік набрав лікарку і сказав, що ми їдемо у пологовий. По дорозі ми заїхали і за нею.

В пологовий прибули о 3:55, почали слухали серцебиття , а воно вже не прослуховувалося … лікарка водила тим апаратом то з однієї , то з іншої сторони в надії щось почути … потім вони казали «браді, браді» . Я спитала, що це означає ? На що почула, що дитині не комфортно у середині. Потім знову його не було чути … і так ми намагалися його почути близько однієї години, аж поки у лікарню не прибула лікарка, яка мала подивитися мене на УЗД. Як я тепер розумію, ми так довго слухали серцебиття і не йшли на УЗД, бо у лікарні не має дежурного лікаря узедиста, і приїжджає він вночі по дзвінку, а це втрачений дорогоцінний час …

Вона почала дивитися мене у приймальному, і десь через 5 хвилин огляду сказала, йдемо до мене в кабінет на УЗД, треба піднятися сходами на 2 поверх. Віталік, навіть, здивувався, і перепитав «Як ? Пішки, сходами на 2 поверх у такому стані?». На що почув відповідь: «Так, бо це в іншому крилі» Пригадую, як мені це було не просто зробити, біль був шалений. Там знову мене оглядали.

Лікарка сказала, що серцебиття 0…

Боже, це були найстрашніші слова …, які, навіть зараз важко писати …. для мене вже все було у тумані….. Вона ще вдивлялася в екран і намагалася зрозуміти, а що ж насправді відбувається ?!

У цей момент мій чоловік набрав на відео звʼязок іншого лікаря, у якого я постійно проходила УЗД під час вагітності.

Віталік по відео показував йому екран монітору, і лікар скеровував лікарку, куди водити тим апаратом по животі і сказав, що там повністю відшарування плаценти і що потрібно негайно мене класти на операційний стіл.

Коли лікарям вже стало зрозуміло, що відбувається і що вся кровотеча йшла не на зовні, а внутрішньо, ми негайно почали підійматися ліфтом на 4 поверх в операційну. Мені знову довелося долати цей шлях пішки.

Я памʼятаю як медсестра намагалася мені поставити метелик у вену, а її руки просто підскакували від хвилювання… я такого ще не бачила… після другої невдалої спроби, вона каже: «у вас тріскають вени»… та на 3 раз нарешті це вдалося зробити. Мене завели в операційну, і зробили епідуралку. Далі я зрозуміла, що мені розрізали живіт, а потім почула, щоб мені додали ще чогось у вену. Я так розумію, від побаченого і від сильної кровотечі, лікарі перевели мене на загальний наркоз.

А далі я вже прокинулася у палаті з болючим усвідомленням, що дитини не має…

Тоді я ще не знала , що і мене ледве врятували… що ситуація була настільки складною, що лікарі, рятуючи мене, змушені були видалити матку, і я більше не зможу народити дитину….

Гірко, дуже гірко, дуже багато питань я задаю і собі, і медикам, яким довірилася … чому так сталося ?

Чому я так довго була вдома і чекала поки подіють призначені препарати?

Чому не зразу поїхала у пологовий?

Чому лікарка, і одна і інша, до яких я зверталася по допомогу, не скерували мене відразу до лікарні, а стримали вдома?

Сьогодні, знову і знову прокручуючи в голові події тієї ночі, ставлю собі запитання: як таке можливо? Чому, оглядаючи мене вдома, лікарка, навіть, не перевірила серцебиття моєї донечки? Чому не виміряла мені тиск? Адже весь огляд фактично обмежився візуальною оцінкою мого стану та внутрішнім обстеженням…

Боже, що за пелена впала на очі ?

Чому в пологовому на місці не було чергового лікаря з УЗД, нам довелося його чекати і ми втратили стільки дорогоцінного часу? …

Чому вагітну жінку із сильною кровотечею, не транспортували на каталці ні на УЗД, ні до операційної, а я змушена була самостійно пересуватися між поверхами?

І чому згодом у медичному протоколі, який нам видали на руки, було зазначено, що мене транспортували на каталці, хоча насправді цього не було?

Чому робота медичного закладу, у лікарні Святої Анни, організована так?

Адже йдеться не лише про мою особисту трагедію, а й про безпеку інших жінок, які довіряють лікарям найцінніше – своє життя і життя своїх дітей…

Чому? Чому? Чому?…

Я не медик, але, аналізуючи все, що сталося, не можу позбутися думки, що ці рішення могли вплинути на трагічний перебіг подій і тяжкість наслідків для мого здоров’я…

Щиро сподіваюся, що всі обставини будуть належно з’ясовані, а керівництво закладу та відповідальні фахівці зроблять необхідні висновки.

Щоб жодна інша мама не пережила тієї страшної миті, коли приїжджає до пологового з надією, а повертається додому з порожніми руками й розбитим серцем…

Я дуже хочу відпустити цю ситуацію, бо мені важко на серці, боляче слухати лікарку і одну і другу, які визнають, що мали б скерувати мене відразу у лікарню, а не стримати вдома… дуже боляче … бо результат міг би бути зовсім інший, та на жаль, вже нічого не повернеш…

Я вдячна лікарям, які врятували моє життя, та їхні дії напередодні для мене залишаються незрозумілими…

З лікарні я виписалася з трьома страшними записами в медичній виписці: внутрішньоутробна загибель донечки, видалення матки та геморагічний шок III ступеня.

Відшарування плаценти – це стан, коли рахунок може йти на хвилини. А від першого болю до операції минуло майже 12 годин…

Сьогодні я розумію, наскільки великим дивом є те, що я залишилася живою.

Я вірю, що весь цей час Господь тримав мене у Своїх руках і не відпустив.

Сьогодні я вчуся жити з двома почуттями водночас – невимовним болем за тим, що втратила, і безмежною вдячністю за те, що маю.

Я дякую Господу за дар життя. Бо знаю, як сильно потрібна своїм дітям, чоловікові, своїм батькам…

Я не знаю, які ще плани має для мене Господь, але якщо Він зберіг мені життя, значить, моя історія на цій землі ще не завершена…