З моєї дружини кепкували та насміхались, бо вона пішла навчатись після 9 класу, а тепер просять у неї в борг і прикидаються щирими друзями.

Свою дружину я шукав довго, вірив, що це має бути особлива дівчина. Коли ж знайшов, мій вибір дуже не сподобався усім моїм знайомим.

Я виріс й досі живу у місті. У батьків я єдиний син, то ж вони робили все, аби я не знав ні у чому потреби. Ми жили у двокімнатній квартирі майже в центрі міста. Мої батьки лікарі, які згодом відкрили свою справу. У них приватна клініка, яка користується попитом, бо лікарі вони дуже професійні.

Після закінчення навчання почав працювати лікарем у місцевій лікарні, я хірург. Там і познайомився з майбутньою дружиною.

Віка потрапила в лікарню з апендицитом. Операція буденна, можна сказати. Я й не звернув уваги на неї спершу, та згодом, коли познайомився, Віка мені дуже сподобалась. Їй на той час було 22 роки, мені – майже 30.

Після її виписки я запросив її на каву, де ми і почали пізнавати один одного. Виявляється, вона не місцева, приїхала із села, що поблизу і працює швачкою.

Коли ми вирішили одружитися і я поїхав знайомитись з її батьками, то не очікував, що стану випадковим свідком насмішок і знущань з боку знайомих Віки.

Батьки Віки прийняли мене добре, мама наготувала багато смачних страв та раділа, що донька знайшла такого, як вона сказала, «завидного жениха». Я чекав, що батьки нахвалюватимуть доньку, але почув протилежне.

– Віка у нас виділилась. Всі пішли університети закінчувати, а вона в оте своє ПТУ побігла, ледь закінчивши 9 класів. – Сміялась Олена Дмитрівна. – Їй, бачиш-но, подобається шити.

Подруги Віки теж мене здивували. Вони одна наперед одної себе вихваляли, а її ганили.

– Що то за освіта? Якесь задрипане ПТУ.

– От у нас буде вища освіта, а це що, так, аби було.

– Чого вона в житті досягне? З таким навчанням.

Мені було прикро та гидко чути таке про Віку від її найближчих людей, та я не зважав на їх слова, бо знав, що моя наречена найкраща.

Моя мама теж не найкращим чином відреагувала на мою наречену. Для неї шоком стало те, що я лікар з гарної сім’ї беру за дружину дівчину з села та без освіти.

– Ти кого в дім хочеш привести? Селючку ПТУшницю? – кричала мама. – Тобі мало нормальних дівчат?

– Мамо, я її люблю і одружусь.

Ми все ж одружились та стали жити окремо на орендованій квартирі. Я жодного разу не пошкодував про своє рішення – взяти Віку за дружину.

Ми уже в шлюбі 4 роки. Вона чудова господиня та мати, у нас росте маленька донечка. Ще до декрету Віка відкрила власне швейне ательє та має гарні прибутки. Ми купили власну простору квартиру та машину.

Зараз усі ті, хто насміхався з моєї дружини прикидаються щирими друзями, особливо, коли їм щось потрібно. Нещодавно, її найкраща подруга і та, хто сміявся найголосніше, за сумісництвом, попросила позичити грошей на ремонт їхнього будинку. Та грошей Віка не позичила, бо добре пам’ятає як всі з неї кепкували, тож тепер нехай самі розбираються зі своїми проблемами.

Отак в житті виходить, сміється той, хто сміється останнім. Не варто себе ставити вище за інших, лише через те, що вони не живуть так, як того хочете ви.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!