Від побаченого в будинку для літніх людей мені стало зле. Баба Люда лежала в брудному ліжку, голодна, в дірявому одязі

Пів року тому не стало моєї бабусі. Саме я її доглядав, дуже любив стареньку. Це не дивно, адже саме вона мене виховувала, доки батьки на заробітках були. Мені й залишила свій будинок. Та перед смертю вона взяла з мене слово.

 – Дорогенький, ти ж знаєш, я тебе дуже люблю. Та маю ще одну дуже дорогу мені людину. Пам’ятаєш мою подругу Люду?

 – Бабу Люду? Звісно, пам’ятаю!

 – Ми з нею зі шкільних років нерозлучні були, стільки разом пережили. 

 – З нею щось сталося?

 – Так! Діти запроторили її в будинок для літніх людей. Квартиру продали, і за кордон чкурнули. Навіть син виїхав, заплатив шалені гроші, щоб втекти від служби. 

 – Який жах!

 – Пообіцяй, що провідувати її будеш? Хоч раз на місяць. І гостинці їй вези, цукерки “Ромашка” обов’язково, це її улюблені!

 – Я все зроблю! Не переймайся!

За два дні бабусі не стало. Мені було вкрай сумно. Я вирішив не тягнути час і відразу поїхав до її подруги. Щойно увійшов в будинок для літніх, відчув страшний сморід. Спитав, де її кімната. Мене не хотіли туди пускати, та я прорвався.

Побачене й досі перед очима. Змарніла баба Люда лежала в брудному ліжку. На ній був старий дірявий одяг. Та вона мене відразу впізнала:

 – Богданчику! Щось з Марусею?

 – Немає її більше з нами.

 – Ой, а я відчула, чесно. Дорога моя подруга, як шкода. Не дочекалась мене. Та скоро я до неї піду.

 – Чого так вважаєте? Вам зле?

 – Подивись довкола. Хто тут виживе? Я вже місяць кашляю – ніхто й уваги не звертає. Годують кашею, навіть без масла. Одного разу я в ній черв’яків знайшла.

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Я все пофотографував, вирішив, що так цього не залишу. А тоді зі скандалом забрав бабусю. Її не відпускали, бо ж я не родич. Та коли я сказав, що завтра вся країна знатиме про умови, в яких старі живуть – поступилися.

Коли я привіз бабусю додому, моя дружина злякалася:

 – Ти чого зі мною не обговорив це? У нас діти.

 – І що, що діти? Я інакше не міг!

Вона образилась. Все казала, що не хоче сторонню жінку доглядати. А мої батьки взагалі цього не зрозуміли.

 – Ти чи здурів? Хочеш комусь допомогти – то ми є. Ти ще з вулиці позбирай безхатьків!

Я посварився з усіма. Та не відступив. Відчував, що так би хотіла моя бабуся. І знаєте що, за місяць наше життя змінилося. Баба Люда одужала. А тоді почала в усьому допомагати моїй дружині. Щодня вона тішить нас домашньою випічкою. Навіть прибирає, хоча я завжди кажу, що не варто цього робити.

 – Богданчику, ти не розумієш, для мене це в радість! Ти мене з того світу витягнув! І тепер ви мені рідніші за рідних!

Я щасливий, що вчинив саме так. І дружина моя більше не ображається. Діти надзвичайно полюбили бабу Люду. От лише батьки й досі зі мною не говорять. Кажуть, що я мало уваги їм приділяю. І погрожують, що квартиру не залишать, як я бабусю не поверну в будинок для літніх.

Скажіть, що мені робити? Чому найрідніші люди не можуть мене зрозуміти?