В селі гуло, як у вулику. До весілля залишалися лічені дні, наречена Оксана обирала фату, а коханий Михась уже зробив Галині дитинку…те що сталося ш0кує..невже чолов1к міг так п0ступ ити з дружиною?…який нейм0вірний сюпрризщойно

У селі гуло, як у вулику. До весілля залишалися лічені дні, і кожна хата мала свою думку про те, чи вдасться воно, чи пошиють гості святкові сорочки, чи вистачить кабанів на столи.

Наречена Оксана обирала фату в тітки Параски, що вміла шити найтонше мереживо на всю околицю, а коханий Михась тим часом сидів на лавці біля колодязя, крутив у пальцях сірник і дивився на дорогу так, ніби чекав присуду.

Дорогою до нього йшла Галина.

Вона йшла повільно, притримуючи рукою поясницю, і Михась ще здалеку побачив, що ходить вона вже не так, як колись. Серце його стислося.

— Ти чого сюди прийшла, — мовив він, ледве вона підійшла.

— А куди мені ходити, Михасю. Колодязь на всіх один.

— Люди ж бачать.

— Нехай бачать. Скоро все одно побачать усе.

Михась підвівся, озирнувся на всі боки й узяв її за лікоть.

— Ходи за хату. Не тут.

— Не торкайся мене, — тихо сказала вона, висмикуючи руку. — Я прийшла не просити. Я прийшла сказати.

— Що сказати.

— Те, що ти вже і так знаєш. Я чекаю дитину. Твою. Це вже четвертий місяць, і більше я мовчати не буду.

Михась побілів. Він сів назад на лавку, наче йому підрізали ноги, й довго мовчав. Десь у дворі крикнув півень, у сусідів загуркотіло відро.

— Ти ж казала, що нічого не буде, — нарешті видушив він.

— Я казала, що не знаю. А ти не питав, ти втік.

— Я не втікав. Я просто… Оксана ж. Ми з нею з першого класу. Усе вже готове, запрошення розіслані, у неї мама хвора, вона цього не переживе.

— А я, виходить, переживу, — гірко посміхнулася Галина. — Я ж міцна. Мені можна.

— Я цього не казав.

— Не казав. Ти взагалі дуже мало кажеш, коли справа доходить до чесних слів.

Михась стиснув голову руками.

— Чого ти хочеш, Галю. Скажи прямо.

— Хочу, щоб ти сказав їй сам. До весілля. Не з чужих вуст, не з бабських пліток. Сам.

— Я не можу.

— Тоді я скажу.

— Не смій.

— Не смій мені нічого наказувати, — голос її здригнувся, але не зламався. — У тебе є час до завтра ввечері. Завтра я піду до твоєї матері, а після неї ні до кого вже не піду, бо всі й так дізнаються.

Вона розвернулась і пішла, а Михась так і лишився сидіти, дивлячись, як сіре плаття розтає між тинами.

Тим часом у хаті тітки Параски на столі лежали три фати, і Оксана торкалася кожної з них, наче живої істоти.

— Ця найпростіша, — сказала вона. — А ця надто пишна. Я в ній як торт.

— Не торт, а красуня, — обізвалася тітка Параска, розправляючи мереживо. — Ти ж у нас як із картини. Дивись, як тканина лягає.

— Мені здається, що вона на мене тисне.

— Це не фата тисне, це хвилювання. Усі нареченої тижні такі. Я ось пам’ятаю, як сама до шлюбу йшла, три ночі не спала.

— А ви були щасливі, тітко.

Параска на мить завмерла з голкою в руці.

— Щаслива, — повторила вона дивно. — Так, щаслива. Хоч і по-різному бувало.

Вона хотіла ще щось додати, але у двері постукали, і на порозі виросла Марта, мати Галини, з відром у руці. Вигляд у неї був такий, що Параска мимоволі відклала голку.

— Добрий день, Парасю. Добрий день, Оксано. Дивлюся, прикрашаєтеся.

— Добрий, Мартусю. Заходь, сядь.

— Я не сидіти прийшла.

Марта поставила відро на лаву, випросталась і втупила погляд в Оксану. Той погляд був важкий, не злий, а наче втомлений.

— Ти, дівко, гарна, — сказала вона. — Але я мушу тобі щось розказати, бо якби моя дочка мовчала, я б не пробачила собі.

— Мартусю, — застережливо мовила Параска.

— Ні, Парасю, ти мене не зупиняй. Оксано, моя Галя носить дитину. Дитину Михася.

У хаті стало так тихо, що чути було, як у печі тріснуло полінце.

— Ви що кажете, — прошепотіла Оксана.

— Те, що чую від рідної дитини. Вона вам не бреше. Вона плаче другу ніч.

— Це неправда.

— Піди та спитай його.

— Ви хочете зіпсувати мені весілля, — Оксана ступила крок уперед. — Ви завжди заздрили нашій родині, ще з тих часів, коли мій батько не продав вам ділянку.

— Ой, дівчино, не плутай ділянку з дитиною, — тихо відповіла Марта. — Мені твоє весілля ні до чого. Мені до чого мій онук.

Оксана рвучко зняла з плечей мереживо, кинула його на стіл і вибігла надвір. Двері гупнули так, що аж посипалася крейда зі стелі.

Михась перестрів її біля свого двору, наче відчував.

— Оксано, зачекай. Я мушу тобі…

— Не мусиш, — вона зупинилась, і очі в неї були сухі й страшні. — Мені вже сказали. Сказали в чужій хаті, при чужій людині. Ти знаєш, як мені було.

— Я збирався сам.

— Коли. На весіллі, між першим і другим тостом.

— Оксаню, послухай.

— Я слухала тебе вісім років. Досить. Скажи тільки одне, і скажи чесно. Це правда.

Михась опустив очі.

— Правда.

Вона кивнула, наче почула найзвичайнішу річ на світі, потім раптом змахнула рукою й залізла в кишеню.

— Тримай, — вона вклала йому в долоню тонку обручку. — Я її ще не носила, лише приміряла вчора у дзеркалі. Мене тепер чекає не фата, а питання, як дивитися людям в очі.

— Не роби цього. Це була помилка. Одна, справді одна.

— Помилка живе, Михасю. Вона ходить по селу з животом. Її не повернеш у кишеню, як цю обручку.

— Я одружуся з тобою, а дитині допомагатиму.

— І будеш дивитися на мене, а думати про неї. Ні. Я не хочу бути для тебе покарання за твій гріх.

— Ти мене не любиш, — раптом озвався він, і в голосі його вперше прозвучала образа. — Ти б так просто не відмовилась.

Оксана засміялась коротко, нещасно.

— Я тебе так любила, що не помічала нічого довкола. Ось у цьому моя вина, Михасю. Тільки в цьому.

Вона пішла, не оглядаючись, а він стояв із обручкою в руці, поки його не кликнула мати.

Ганна, мати Михася, вже все знала. Вона стояла на порозі з руками під фартухом, і від її мовчання діти колись ховалися під лавку.

— Заходь, — сказала вона.

У хаті було чисто, пахло борщем і ладаном. Михась сів, а мати лишилася стояти.

— Це що за слухи, — почала вона. — Я чую від жінок біля магазину, що ти наробив діла.

— Мамо.

— Не мамкай. Ти дорослий чоловік, тобі двадцять шість. Ти хотів мене в могилу звести перед весіллям.

— Я не хотів.

— А що ти хотів. Погуляв і забув.

— Я не забув. Я просто злякався.

— Злякався, — Ганна гірко скривилась. — Чоловіки в нашому роду не лякались, а відповідали. Твій дід у війну пів села на плечах виніс, а ти боїшся дівчини з пузом.

— Я не боюся дівчини. Я боюся зробити боляче всім, і так вийшло, що зробив усім.

— Це правда, — сказала Ганна вже тихіше. — Усім і зробив. Сідай рівніше, говорімо.

Вони розмовляли довго, і наприкінці Ганна заплакала. Михась уперше в житті побачив, як плаче його мати, і йому стало по-справжньому соромно.

Наступного ранку село ділилося на два табори. Одні казали, що Михась негідник, другі, що Оксана гордячка, третім було байдуже, лише б є що обговорювати біля криниці. Батько Оксани, Степан, насупившись, пішов до Ганни. Говорили вони на подвір’ї, і голоси їхні розносились аж до кінця вулиці.

— Твій син осоромив мою дочку, — гримів Степан.

— А твоя дочка осоромила себе сама, — відповіла Ганна, не відступаючи. — Могла б і вислухати спершу.

— Що ти кажеш, жінко.

— Те, що чую. Вона вчора обручку кинула, наче сміття, а він за нею, як хлопчисько.

— Нехай би він за нею й ішов хоч до самого міста.

— А дитина, Степане. Дитина чим винна.

— Мені не болить чужа дитина. Мені болить моя.

— Тоді слухай, — Ганна підійшла ближче, і голос її став сталевий. — Я не виправдовую свого сина. Я йому вчора сказала все, що думала. Але якщо ти прийшов шукати кого посварити, то шукай не тут. Тут усі вже посварені.

Степан замовк, зітхнув і стомлено провів рукою по обличчю.

— Невдалий вийшов тиждень, — тихо мовив він.

— Невдалий, — погодилась Ганна. — Але ще не кінець.

Оксана тим часом сиділа на березі ставка, де колись вони з Михасем збирали латаття. Вона не плакала, просто дивилась на воду. Позаду зашелестіла трава.

— Не заважаю.

Оксана обернулася. Перед нею стояла Галина, із бляклим обличчям і тремтячими руками.

— Чого ти прийшла.

— Сказати, що я не хотіла, щоб так вийшло.

— Не хотіла, але вийшло.

— Так. І я не прошу пробачення, бо знаю, що ти не пробачиш. Я лише хочу, щоб ти знала. Я не дитину ним притискала. Я жодного разу не просила його лишити тебе.

— Тоді чого ти хотіла.

— Щоб він був чесним. Хоч раз.

Оксана довго мовчала, потім зсунулась убік, звільняючи місце на колоді.

— Сідай. Не стій, тобі важко.

Галина обережно опустилась. Обидві дивилися на воду.

— Ти його любиш, — сказала Оксана не питаючи.

— Любила. Тепер не знаю. Тепер у мене все тільки про дитину.

— А він тебе.

— Не знаю. Мені здається, він любить тільки те, що не вимагає від нього рішень.

Оксана несподівано засміялась, і сміх вийшов такий гіркий, що Галина здригнулась.

— Ти розумніша за мене, — сказала Оксана. — Я цього не помічала раніше.

— Це не розум. Це біда.

— Скажи мені, Галю, що мені тепер робити. Я стільки років уявляла цей день. Фата, пісні, гості. А тепер у мене в шухляді лежить сукня, якої ніхто не побачить.

— Побачить, — несподівано відповіла Галина. — Тільки не на цьому весіллі.

Оксана повернулась до неї.

— Що ти маєш на увазі.

— Ти ж мріяла вчитися на дизайнера у місті. Ти розповідала мені ще в школі. Потім відклала, бо Михась казав, що вам треба хату будувати.

— Звідки ти знаєш.

— Бо я тоді слухала, а він ні.

Оксана затихла. Десь над ставком закрякала качка.

Весілля не відбулося. Столи розібрали, м’ясо роздали сусідам, а запрошені гості ще тиждень казали одне одному, що такого в селі не було за сорок років. Михась виходив на роботу мовчазний, чорний на лиці. Ходив повз хату Галини, зупинявся, не наважувався постукати.

Одного вечора він таки постукав.

Двері відчинила Марта й подивилась на нього довго й суворо.

— Прийшов.

— Прийшов, — тихо мовив він. — Можна мені до неї.

— Нехай вона сама вирішує.

З глибини хати долинув голос Галини:

— Нехай заходить.

Він ступив до кімнати. Галина сиділа біля вікна, обкладена подушками, і пряла вовну.

— Здрастуй, — сказав Михась.

— Здрастуй.

— Я прийшов не вимагати. Я прийшов сказати.

— Знову сказати.

— Не знову. Інакше. Я не прошу тебе виходити за мене. Знаю, що ти й не захочеш. Але я хочу бути поруч. Біля дитини. Біля тебе, якщо дозволиш.

— Поруч, — повторила Галина, відкладаючи пряжу. — Ти знаєш, що це означає. Це не квіти та слова. Це ночі без сну, пелюшки, гроші, лікарі. Це коли хочеться втекти, а тікати вже нікуди.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. Але навчишся, якщо справді захочеш.

— Я хочу.

— Тоді починай не з обіцянок. Починай із дров. У мене сарай порожній, а зима близько.

Михась мовчки кивнув. Він не усміхнувся, лише випрямився, наче на плечі йому поклали щось дуже важке і дуже потрібне.

— Завтра привезу, — сказав він.

— Привези. І ще, Михасю.

— Що.

— Не думай, що все буде як колись. Колись не повернеться.

— Я не думаю.

Він вийшов у сутінки, і вперше за багато днів дихалось йому легко, хоч нічого ще не було вирішено.

А за кілька тижнів, коли випав перший сніг, з сільської зупинки відійшов ранковий автобус до обласного центру. У ньому сиділа Оксана з одним невеликим валізою, а в сумці, обережно загорнута в папір, лежала та сама фата, найпростіша з трьох.

Тітка Параска проводжала її до автобуса.

— Навіщо ти її береш, — спитала вона. — Не пригодиться ж.

— Пригодиться, — відповіла Оксана. — Коли-небудь. Може, не мені. Може, комусь, кому я її пошию заново.

— Ти ж не плачеш.

— Я вже виплакала все, що було.

Автобус рушив, і вона дивилась у вікно, як село відходить назад: дахи під снігом, димарі, ставок, що вже вкривався льодом. На краю дороги, біля чиєїсь хати, стояв чоловік із дровами на возі і жінка у платку, що виглядала з порога. Оксана побачила їх лише мигцем, але чомусь їй стало спокійно.

Автобус повернув за ріг, і село зникло.

Зима видалася довга. Михась возив дрова, лагодив дах, носив воду з колодязя, і село потроху звикало, що його підводу щовечора бачать біля хати Марти. Одні хитали головами, другі мовчали, а баба Явдоха, що знала все наперед, казала біля магазину, що з цього ще вийде щось путнє, тільки не відразу.

У березні, коли з-під снігу виглянула чорна земля, Галина привела у світ дівчинку.

Михась прибіг до лікарні на світанку, брудний від дороги, з пом’ятою шапкою в руках. Йому дозволили зайти лише на хвилину.

— Подивись, — тихо сказала Галина, відхиляючи краєчок пелюшки. — Вона на тебе схожа. Бровами.

— Дякую, — прошепотів він, і голос його зірвався.

— Не мені дякуй. Їй.

Михась стояв і боявся торкнутися маленької руки, наче вона могла розсипатися. Галина дивилася на нього й уперше за довгий час не відводила очей.

Через тиждень на порозі з’явився поштар із пакунком. Адреса була обласна, почерк знайомий. Марта розпакувала його на столі й завмерла. У папері лежала крихітна хрестильна сорочечка з тонкого мережива, і Галина одразу впізнала те мереживо.

— Це від неї, — сказала вона.

— Від кого, — спитав Михась, хоч уже здогадувався.

— Від Оксани. Вона пошила з тієї фати.

Михась мовчки взяв записку, що випала з пакунка. Було там лише кілька рядків, але він читав їх довго.

— Що вона пише, — спитала Галина.

— Що фата мала послужити для доброї справи. І що дитина ні в чому не винна.

— Не віддам, — раптом сказала Галина і відсунула пакунок. — Не хочу її милостині.

— Галю, вона від щирого серця.

— Від щирого, а мені від того ще гірше. Вона мені соромом очі коле. Вона добра, а я кожного разу згадую, що забрала в неї все.

— Ти нічого в неї не забирала.

— Не повторюй за іншими. Ти знаєш, що забрала.

— Знаю, — він сів навпроти, і в голосі його не було ні злості, ні виправдань. — Тільки це не причина відмовлятися від доброго. Вона тебе пробачила, Галю. А ти себе ні.

— Тобі легко казати.

— Мені нелегко. Я теж себе не пробачив. Але я ж не кидаю фату в піч.

— Діти, — втрутилась Марта, що стояла біля печі зі складеними руками. — Годі вам. Дитина спить, а ви як ті півні на тину.

— Мамо, ви на чиєму боці, — спитала Галина.

— На боці сорочечки, — сухо відповіла Марта. — Бо вона гарна, а дитині потрібне хрестильне. Не придумуй собі гордості там, де її не треба.

Галина довго мовчала, потім потягнулась і взяла мереживо. Воно було легке, майже невагоме.

— Хрестини будуть у неділю, — сказала вона нарешті. – Ти будеш хресним Михасю.

— А хресниця хто.

— Я напишу Оксані.

— Вона не приїде.

— Може, й не приїде, — тихо відповіла Галина. — Але хай знає, що її чекали.

Михась кивнув і вперше за весь час посміхнувся. Біля вікна, у колисці, ворухнулась маленька Мирослава, і весняне сонце лягло на її обличчя теплою смугою.

Світлана Малосвітна

admin

Recent Posts

Сі Цзіньпінь зв’язався з ЗЕЛЕНСЬКИМ перед ЗУСТРІЧЧЮ з путіним та Трампом?! Передав ШОКУЮЧУ УГОДУ

Президент Володимир Зеленський заявив, що лідери Сполучених Штатів, Китаю та Росії можуть проводити між собою…

14 години ago

«Зіпсували дитині долю?» Вітвіцька похрестила півторамісячного малюка та розкрила його незвичне ім’я! Деталі

14-го листопада відбулося таїнство хрещення сина телеведучої Соломії Вітвіцької та її чоловіка Олекси Ситайла Відео…

15 години ago

В мережі з’явилася інформація, що кортеж Зеленського закидали яйцями – що насправді відбулося. Відео

Під час візиту президента України Володимира Зеленського до Ірландії в його кортеж не кидали жодних…

15 години ago

Вдова російського пілота ТУ -22м3 звернулась до ВСІХ УКРАЇНЦІВ! ПІСЛЯ АТАКИ НА КИЇВ

Вдова російського пілота ТУ -22м3 звернулась до ВСІХ УКРАЇНЦІВ одразу ПІСЛЯ АТАКИ НА КИЇВ Заява…

15 години ago

На могилі ДОНЬКИ! Вчинок Федишин приголомшив всіх УКРАЇНЦІВ. Іра, навіщо тобі це? Відео

Українська співачка Ірина Федишин випустила пісню «Біль» після втрати доньки. Чоловік артистки, продюсер Віталій Човник,…

15 години ago