Ту мить я ніколи не забуду. Через слова водія маршрутки кремезний військовий заплакав. Ніхто з пасажирів не втрутився

Це сталося тиждень тому. Я їхала додому в Дунаївці з Хмельницького. Раптом у вже переповнений автобус увійшов високий військовий. Він шкутильгав, вочевидь лежав у місцевому госпіталі. На плечі тримав великий рюкзак. Хлопець хотів увійти в салон.

 – Гроші відразу.

 – Заждіть, зараз я увійду і дістану з рюкзака.

 – Ні, вже давай. Знаю я вас, військових. Вважаєте, що все вам задарма мають давати. Нема вам віри.

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Всі пасажири мовчки спостерігали. Військовий скинув рюкзак і раптом всі побачили, що однієї руки в нього нема. Іншою він дістав гроші і дав їх водієві. 

 – Здачі не треба! – буркнув він.

Хлопець увійшов в салон, та ніхто й не подумав поступитися йому місце. І хоча мені 72 роки, сидіти я не могла. Піднялася.

 – Сідай синку!

 – Ні, мені не далеко. 

 – То скоро встанеш і я сяду. Інакше обидвоє стояти будемо.

Він подякував і сів. А тоді я побачила сльози в очах цього кремезного дядька. Він проїхав чотири села і встав. Вже виходячи з маршрутки, він раптом звернувся до водія:

 – Як смієш не довіряти тим, хто життям ризикує, аби ти тут міг їздити й гроші заробляти?

 – Ану не хами мені! Бо зараз покажу тобі, що я смію!

Усі пасажири мовчали. Ніхто не заступився. Військовий вийшов. А мені так соромно за нас усіх стало. Що ж ми за люди такі, що дозволили героя принизити і образити? Чому ці хлопці мають гинути за таких, як ми?