Те, що сьогодні для нас зробили ПОЛЯКИ, не можливо ні купити, ні продати, ні наобіцяти щось навзамін: Польщо, рідна, дякуємо

Dziekuje bardzo, Polsko! 
«Поляки…

“Боюся, що з якоїсь причини не встигну чи забуду сказати дещо важливе.
Хочу поділитися своїм баченням про роль і вагу в нашому сьогоденні однієї країни, яку знаю зсередини і розумію її мотиви.
Польща.

Після Перемоги прийде час на осмислення і оцінку того, ЩО зробила для нас ця країна.

– Їм за це платять – почула у черзі біля пункту пропуску, коли вивозила малого.
– Щоб мені платили сто мільйонів в місяць, я би таку, як ви, не хотіла бачити ні дня, – озивається інша жінка, яку щойно відірвали від чоловіка, який не перетнув кордон, а повернувся в Україну. Очі в неї такі заплакані, що видаються двома чорними дирами на білому обличчі.

Ні. Те, що роблять поляки, не можна ні купити, ні продати, ні заманити, ні наобіцяти щось навзамін.
Мені здається, вони всі психологи. Якщо не були, то стали ними. Поліцейські, перекладачі, волонтери… Невимовно уважні, делікатні, привітні.

За цей місяць працівники усіх пунктів перетину бачили набагато більше, ніж кожен з нас. Вони бачили, ЩО війна робить з людьми, які ще вчора були, можливо, самодостатніми і самовпевненими, реалізованими і незалежними…
Я хочу дізнатися більш, ніж “куди йти і що робити далі”, я хочу зрозуміти мотиви.

Буквально чіпляюся в рукав кожного:

– Чому ви тут? Це робота? Ні? А що ж тоді?
– Я волонтер. Я тут, бо Україна – надія світу. І у нас один ворог. Не плачте. Ви маєте бути сильними. Ви ж будете сильними?
Через два дні дзвоню доньці: як там малий.
– Що робите?
– Сиджу і плачу.
– Отакої. Плідне заняття. А чого?
– Ти не уявляєш, якою увагою оточили його мої знайомі поляки. Дізналися, що це брат з України, і починають буквально плакати. Мам, чоловіки плачуть! І кажуть: чим допомогти? Школа? Спорт? Футбол? Будь ласка, дуже хочемо допомогти…
Країна пропустила до себе і через себе нечувану досі кількість українців. Не знаю, яких титанічних зусиль вартувало це організаторам усіх рівнів, бо це космічний обсяг роботи.
Вони справилися практично і фізично.

А головне – це безодня співчуття, емпатії, співпереживання і розуміння, якими поляки оточили українців.
Розуміння загроз для власної країни – так!

Ненависть до прадавнього спільного ворога – так!
Високий морально- етичний рівень польського суспільства- так!
Та, як на мене, головною компонентою їхнього ставлення до України є генетична пам’ять до суголосних подій.
Польща чотири рази була роздерта на шматки росією.

Чотири рази ті, хто противилися, гинули до останнього.
Чотири рази велика країна просто зникала з мапи світу, і це відбувалося з мовчазної згоди світу.
Це пам’ять про те, як залишитися один на один зі страшним, божевільним, скаженим звіром.”
Польщо, рідна, дякуємо. Ми не забудемо.”

/Світлана Самарська /