– Тато, знайомся, це мій Стасюня! – Коли донька привела до нас майбутнього зятя, мій чоловік мало не знепритомнів

Наша Танічка вже давно про свого хлопця розповідала, та все ніяк його не приводила. Ми з чоловіком вже жартували, що побачимо його на весіллі. А вона пояснювала, що Стас постійно зайнятий, дуже серйозний.

Ми переймались страшенно. Може щось із тим хлопцем не так. Адже дитина в нас одна-єдина. Ми завжди мріяли про велику сім’ю, та Бог нам не дав більше дітей. Тож всю свою любов і піклування віддали єдиній нашій квіточці. Все своє життя присвятили їй. І завжди пишалися. Таня була старанною ученицею в школі, без допомоги вступила до інституту. Вона багато навчалась, мріяла про кар’єру. І тому ми дуже здивувались, коли на третьому курсі почала розповідати про якого Стасика, ще й стверджувала, що в них все серйозно.

– Доню, ну, якщо так, то ти мусиш нас познайомити!

 – Обов’язково, але ще не час!

Вона ховала його понад рік. І ось нещодавно нам з чоловіком все ж вдалося вмовити її привести свого Стаса до нас на вечерю. Чотири рази ми призначали зустріч, готували прекрасну вечерю, та майбутній зять все скасовував через свої справи. А на п’ятий вони все ж прийшли. 

Ми з чоловіком страшенно нервували, я приготувала чимало страв, ще й торт спекла, “Наполеон”. І ось нарешті молоді прийшли. Ми відчинили двері і я побачила, як мій Петро зблід, здавалося, що він зараз знепритомніє. Це не дивно, адже Стасюня виявився приблизно нашим ровесником.

Тож врешті сіли ми за стіл. Стас почав розповідати, що він директор компанії, дуже крутий і впливовий. Все наче не так погано було. Але чоловік увесь час мовчав. А коли майбутній зять зібрався додому, Петро раптом сказав, що піде його проводжати. Таня почала помітно нервувати. 

Я вирішила вийти й подивитися, що ж каже мій чоловік Стасові. 

 – Це ж моя донька! Як ти міг? Ми ж дружили мало не з пелюшок!

 – Я не знав досить довго, а тоді Таня фотки показала. Та було пізно вже і я її кохаю.

 – Про це й мови бути не може. Тобі ж майже 50! Ти не будеш моїм зятем!

Згодом всі розійшлися. Петро розповів, що Стас його друг дитинства, колись вони жили в одному дворі. 

 – Як я можу змиритися, що моя донечка житиме з ним?

Відтоді Петро в розпачі. Він посварився з нашою донькою і сказав, що ніколи не змириться й на весілля не піде. Серце моє крається, не знаю, як бути? Невже на старості ми залишимось самі?