«Татку, любий, забери мене. Якщо в тебе є дружина, зватиму її мамою. Якщо є діти, вони стануть для мене братиками та сестричками… Але якщо ти мене не приймеш, я покладу на себе руки…».

«Татку, любий, забери мене. Якщо в тебе є дружина, я називатиму її мамою. Якщо є діти, вони стануть для мене братиками та сестричками… Але якщо ти мене не приймеш, я накладу на себе руки…»

Оля поставила підпис і дату, ще раз перечитала листа, вклала в конверт свою недавню фотографію та заклеїла його. З боку кухні почулися метушня й гуркіт — щось упало. Мама знову «відпочивала» з друзями.

Дівчинка швидко сховала конверт у шкільний щоденник і лягла в ліжко, накрившись ковдрою з головою.

Мама з татом, одружившись, поїхали на заробітки. За великими грошима, як потім казала бабуся. Вона приїхала згодом, коли в доньки народилася дитина й та покликала її на допомогу.

Жили вони в бараку. Батьки поверталися з роботи втомлені й сердиті, часто сварилися. Бабуся зустрічала їх із готовою вечерею, а потім мила посуд у тазику, і з її очей чомусь текли сльози.

Оля забивалася в куточок, колисала на руках ляльку, яку змайструвала бабуся, і теж хотіла плакати.

Це були її найперші спогади. Далі стало ще гірше.

Мама почала повертатися додому пізніше за батька. Своєю появою вона переривала їхню гру в доміно, і Оля сердилася на неї. Мама хиталася, від неї неприємно пахло. Бабуся зачиняла двері й сердито сварила доньку. А тато мовчав, тільки обличчя в нього ставало чужим.

Хлопці у дворі неохоче приймали дівчинку до своєї компанії. У неї була лише одна подружка — жвава та весела. Саме вона надавала хлопцеві стусанів, коли той, дражнячись, кричав Олі:

— Гуляща! А в тебе й мама гуляща!

За мить він пошкодував про свої слова: Олина подружка була не лише запальною, а й сильною.

Удома Оля запитувала батька й бабусю, чому її так дражнять, але дорослі лише перезиралися, відволікали її чимось і нічого не пояснювали.

А потім тато поїхав. Навіть не забрав усіх своїх речей. Бабуся саме повернулася з городу, де мала грядки, коли тато виходив із квартири.

— Вибачте й бувайте, — сказав він тещі. — Я більше так не можу.

Бабуся лише кивнула й перехрестила зятя навздогін. Потім довго сиділа за столом, підперши голову брудними руками.

Оля ще подумала, яка дивна бабуся: від неї вимагає, щоб після повернення з вулиці вона мила руки, а сама прийшла й сидить із брудними.

Без батька їм стало важко. Бабуся теж почала кудись ходити вранці й повертатися ввечері. Лише згодом Оля дізналася, що та влаштувалася прибиральницею.

Дівчинка тим часом залишалася сама. Мама приходила пізно, і крізь сон Оля чула, як бабуся сварилася:

— Зовсім ти сором утратила! Дивись, доп’єшся зі своїми кавалерами — хто дитину підніматиме?! Я ж не вічна!

Бабусі не стало, коли Олі виповнилося тринадцять. Більшу частину часу вони жили вдвох із мамою, але та з’являлася вдома лише зрідка. Вона постійно змінювала чоловіків, намагаючись влаштувати особисте життя.

На доньку мати не звертала уваги. Перед смертю бабуся простягнула онуці конверт і сказала:

— Це лист від твого батька. Щоправда, там указано лише місто. Але відшукай його й їдь до нього. Тут на тебе нічого доброго не чекає.

Те, що бабуся мала рацію, стало зрозуміло майже одразу. Мати повернулася додому не сама, а з чоловіком, який дикими очима дивився на дівчинку-підлітка й, зустрівшись із нею в коридорі, намагався вщипнути її за бік або сідниці.

Одного разу Оля помітила його погляд. Мати ж, побачивши це, обізвала доньку останніми словами й різко заявила:

— Їдь до свого батька. Ти мені не потрібна.

Коли на кухні нарешті стихли нетверезі голоси, Оля витягла аркуш із зошита й почала писати:

«Татку, любий, забери мене. Якщо в тебе є дружина, я називатиму її мамою…»

Конверт без адреси опинився на столі начальниці адресного бюро обласного центру. Ніна Миколаївна вдивлялася у фотографію гарної дівчини, знову й знову перечитувала рядки її листа, і на очі наверталися сльози.

Переглянувши разом із колегами картотеку, вони з’ясували, що чоловік, якого шукала дівчинка, переїхав із міста до віддаленого району, потім — до іншого, а далі його сліди загубилися. До пошуків залучили працівників сільрад, і через деякий час батька вдалося знайти.

У суботу вранці у квартирі Ніни Миколаївни пролунав телефонний дзвінок. Телефонував чоловік. Коли він назвав своє прізвище, ця мить здалася жінці найщасливішою.

— У чому річ? Хто мене шукає? — одразу почав запитувати він.

За кілька хвилин, дізнавшись про лист доньки, чоловік розхвилювався й стурбованим голосом запитав:

— Що мені тепер робити?

— Зателефонуйте доньці. Маєте її номер телефону?

— Так, так, є. У сусідів…

Повернувшись із контори, звідки він телефонував доньці, Павло замислено сів на лавку біля будинку. Вони з Анастасією жили разом уже кілька років, але стосунки офіційно не оформляли. Тепер він думав, як розповісти їй про прохання Олі.

— О, чого це ти сидиш? — почувся голос Насті. — Щось сталося?

Вона вийшла з городу з кошиком огірків, який Павло відразу підхопив і поставив на лавку.

Настя була жінкою розважливою та доброю, тому Павло не став зволікати й одразу розповів їй новини. Вона уважно вислухала його й не забарилася з відповіддю:

— Які тут можуть бути питання? Забирай доньку, бо виходить, що вона нікому не потрібна навіть за живих батьків. Та й моїй Надюші буде подружка. Вони ж, здається, ровесниці?

Настя знала сімейну драму Павла й навіть запам’ятала вік його доньки, чим неабияк його потішила. Втім, з її характером це було не дивно: вона завжди поспішала всім на допомогу.

Павло з вдячністю глянув на Настю, притиснув її до себе, попри тихий протест:

— Ой, я ж зовсім брудна!

— Правду про тебе кажуть: мати Тереза, так і є, — сказав він.

Оля, як і обіцяла, невдовзі почала називати Настю мамою. Від рідної матері вона не бачила стільки тепла, скільки отримала від цієї чужої по крові жінки.

З її донькою Надею дівчата швидко потоваришували. Вони разом закінчували восьмий клас, сидячи за однією партою.

Настя, якій Оля розповіла про своє життя, мабуть, навіть докладніше, ніж батькові, щиро шкодувала дівчинку. Обговорюючи з Павлом ситуацію, вона ніяк не могла збагнути, чому рідна мати виявилася гіршою за мачуху.

— Не будемо про неї, — сказав якось Павло. — Нехай живе, як хоче. Нам до неї немає жодної справи. А тобі дякую за Олю, вона просто розквітла. І знаєш що? Давай розпишемося. Я домовився в лісництві щодо колод — хочу розпочати прибудову до будинку. Сім’я в нас тепер велика. Доньки згодом приведуть чоловіків, у них народяться малята.

— І не тільки в доньок… — Настя, зашарівшись, сховала обличчя на грудях Павла.

— Що ти хочеш сказати? — аж підскочив він.

— У нас буде дитина, і мені здається, що хлопчик. Почуваюся зовсім не так, як під час вагітності Надюшею.

Так починалася нова сторінка в житті великої та дружної родини.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки в коментарях!