Пoст укpаїнки рве меpежу: “У мeне є питання дo мого уpяду. У мeне є питання дo влади… Пiдкажіть де офоpмити підпиcку на тaнковий завод?

Lada Antomonova

Панове можновладці, куди багатодітній мамі можна скинутись на танковий завод?

Я свідомо залишилася в Україні. Я маю трьох дітей і професію, що дозволяє мені працювати там, де є інтернет. У мене є вагомі причини і можливості покинути країну із чистим сумлінням.

Я маю родичів і знайомих по всьому світу – від Норвегії до Сполучених Штатів. Усе дитинство я чула від батьків, що у цієї країни немає майбутнього і треба емігрувати світ за очі за першої ліпшої нагоди. Моя англійська сезонно коливається у межах С1 і я інколи розважаю себе перекладом власних текстів, шкодуючи, що вони, падло, так складно написані. Якщо це – не передумови для еміграції, то я не знаю, якими ще ці передумови мають бути.

Але я лишаюся. Свідомо. І це рішення усе більше стає схожим на авантюру та дивакуватість. А має бути – на патріотизм.

У мене є питання до мого уряду. У мене є питання до влади.

Мені хочеться знати номер картки, на який я можу скинути кошти для будівництва танкового заводу. Мені хочеться знати куди скинути, щоб виробництво ракет та літаків розпочалося вже завтра. Бо ми не встигаємо.

Я запитую про це на 615й день повномасштабної війни, бо мені, людині абсолютно цивільній зрозуміло, що потрібно мати свою сковорідку для самооборони від злодіїв, а не просити сусідів, щоб позичили, бо злодії нишпорять по хаті, а тобі немає чим аргументувати. Я запитую про це абсолютно серйозно, бо вихована запитувати, що я можу зробити для країни, а не що вона може зробити для мене. За місяці війни я звикла донатити і звикла сама визначати – на що донатити.

Немає у мене надії, що моя країна мені дасть щось. І це не гірко і не прикро – це реальність. Я сама собі назбираю на пенсію та зможу дати освіту своїм трьом. Я звикла, що на усе хороше потрібно скидатися: на машини, на дрони, на форму, на прибори нічного бачення, на протигази, на лікування, на протезування, а потім ще на принтер у клас, на екскурсію, на репетитора та на подарунки до св. Миколая. Окей. Я не хочу скидатися на благоустрій Києва зараз – як вимкнути функцію «скидатися на бруківку»?

Я хочу скинутися на оборонну промисловість. І не можу.

Я хочу, щоб був патронний завод мого району, бо нам довго воювати, а виробництва досі немає. Я хочу, щоб моє ОСББ робило дрони вечорами. Я хочу, щоб ми офіційно перейшли на воєнні рейки, бо нахіба мені ті кругові розвʼязки на подолі?! Як з великого будівництва зробити велике воєнне виробництво?

Це не може бути складно. Не повинно бути складно за формальною логікою – нам потрібні зараз засоби смерті, засоби ентропії, а ентропія – завжди простіша за креацію, я це, як мама розумію. І як психотерапевт… Руйнувати – не будувати, як то кажуть. Ми що, не здатні штампувати ті патрони? Ми не маємо з чого робити те залізяччя з вибухівкою?

Мені потрібна така податкова чи то донатна система фінансування держави, щоб я могла скидати кошти на розвиток того, що я вважаю за необхідне, бо я маю позицію та хочу нести особисту фінансову відповідальність, бо я, бляха, боєць фінансового фронту чи як? Я є спонсором купи толкових ютуб-каналів, бо я так виражаю свою позицію – я хочу, щоб вони були – тому плачу за них. Я маю електронну підписку на англомовні видання – бо я вдячна за їхню роботу та підтримую їх у такий спосіб (І я вважаю, що вони задешеві, до-речі). Я не хочу спонсорувати «єдиний марафон», бо він проти моєї податкової волі фінансується, бо він нічим не відрізняється від бруківки.

Я готова прожити своє життя, як нелегку пригоду. Я готова жити в історичні часи, спокійно вдивляючись у реальність. Я готова до того, що потрібно платити за субʼєктність. Але я не готова марнувати життя через менеджерські про@&би, криворукість та примітивність.

Є у мене ідея написати про національного героя Олексу Довбойовбуша, який був позитивним, але ідіотом – тому і загинув. Але це трохи згодом, а зараз – підкажіть де оформити підписку на танковий завод?