— Ми посидимо на веранді. Принеси нарізку, сир і чай. Тільки швидше, гаразд? Ми дві години ковтали пил із дороги, горло пересохло!..

— Ми посидимо на веранді. Принеси нарізку, сир і чай. І швидше, добре? Ми дві години їхали по пилюці, горло пересохло!

Віра застигла посеред коридору. В одній руці вона тримала чашку вже майже холодної кави, в іншій — стареньку книжку з оповіданнями.

Двері будинку відчинилися без стуку.

У Христини, молодшої сестри її чоловіка Артема, був запасний ключ. Колись свекруха дала його доньці «на екстрений випадок».

Жодного екстреного випадку сьогодні не було.

Натомість до будинку з галасом увірвалася ціла компанія жінок.

— Дівчата, проходьте! Не соромтеся! Можете навіть не роззуватися, тут плитка — потім помиється! — весело вигукнула Христина.

За нею до передпокою зайшли ще п’ятеро жінок. Усі ошатні, у легких літніх костюмах, капелюхах, сонячних окулярах і з ідеальними зачісками.

Поводилися вони так, наче приїхали не до чужого приватного будинку, а в дорогий заміський готель.

— Ого, а тут гарно, — сказала висока блондинка, розглядаючи дубові сходи. — Христино, ти ж казала, що в твого брата проста дача. А тут майже європейський стиль.

— Та ми з мамою трохи допомагали з дизайном, — недбало відповіла Христина.

Віра ледь стримала посмішку.

Ні Христина, ні її мати до цього будинку не мали жодного стосунку.

Дім дістався Вірі від дідуся. Колись він був майже занедбаним, і Віра три роки вкладала сюди все, що могла заробити.

Вона міняла перекриття, утеплювала стіни, ремонтувала кімнати, власноруч фарбувала веранду та висаджувала вздовж паркану гортензії.

Артем з’явився в її житті лише півтора року тому.

Він любив цей будинок і сосновий ліс довкола, але до ремонту практично не долучався.

— Віро, ти чого стоїш? — Христина окинула її поглядом.

На Вірі були домашні шорти, проста футболка, а волосся вона нашвидкуруч заколола шпилькою.

— Я ж попросила: постав чайник і наріж щось із холодильника. Ковбасу, маслини, сир. Тільки нормальний сир, якщо є. Дівчата голодні. Ми хотіли поїхати на озеро, але там спека, тому вирішили пересидіти у вас до вечора.

Не дочекавшись відповіді, Христина розвернулася й повела подруг на веранду.

Віра повільно поставила чашку на тумбочку.

Усередині щось змінилося.

Зазвичай вона мовчала.

Терпіла зауваження свекрухи про несмачний суп, пробачала Христині речі, які та брала й місяцями не повертала, прибирала після родичів чоловіка й намагалася не створювати конфліктів.

Артем щоразу говорив:

— Вірочко, зрозумій, це ж моя родина.

Але сьогодні була перша за довгий час субота, коли Віра залишилася сама.

Артем поїхав на конференцію до іншого міста й мав повернутися лише наступного вечора.

Віра планувала провести день у тиші — з книжкою, кавою, ароматом лаванди й шумом сосен.

Та з веранди вже лунав гучний сміх, скрип крісел і музика з портативної колонки.

— Христино, а попільничка тут є? — запитала одна з подруг. — Курити можна?

— Звичайно! Ми ж на свіжому повітрі. Віра зараз принесе якусь банку!

Віра підійшла до вікна.

Дві жінки вже поклали ноги у взутті на журнальний столик.

Ще одна пальцями перебирала квіти в горщику, обламуючи пелюстки гортензії.

«Принеси нарізку, сир і чай…»

Віра відкрила холодильник.

На полиці лежала шинка, дорогий витриманий сир із трюфелем, в’ялені томати, оливки й пляшка сухого білого вина.

Усе це вона купила для себе.

Віра відсунула делікатеси подалі.

З іншої полиці дістала позавчорашній житній хліб, банку солоних огірків і шматок дешевої вареної ковбаси, яку тримала для бездомного пса, що часом приходив до хвіртки.

Замість красивого посуду вона взяла стару алюмінієву миску.

Товстими шматками нарізала хліб і ковбасу, поклала зверху огірки та навіть долила трохи розсолу.

Потім знайшла пачку найдешевшого гранульованого чаю, яка залишилася ще після ремонту, насипала його в старий емальований чайник і залила окропом.

Поставивши все це на металеву тацю, Віра вийшла на веранду.

— Пригощайтеся, дорогі гості, — спокійно сказала вона.

Шість пар очей одночасно подивилися на стіл.

Христина зблідла.

— Це що таке?

— Частування.

— Ти знущаєшся? Я нормально сказала: нарізка, сир і чай! Ми взагалі-то гості!

Віра подивилася їй просто в очі.

— Ні, Христино. Ви не гості. Гостей запрошують. На гостей чекають. Для них готуються.

А ви відчинили мій будинок чужим ключем, зайшли без попередження, не роззулися, поклали ноги на мої меблі й почали розмовляти зі мною так, наче я тут прислуга.

На веранді стало тихо.

Одна з подруг Христини відразу прибрала ноги зі столу.

— Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш?! — вибухнула Христина. — Я рідна сестра Артема! Це будинок мого брата! Я можу приходити сюди, коли захочу!

— Ні, не можеш.

Віра говорила тихо, але твердо.

— Цей будинок належить мені. Він був моїм ще за кілька років до знайомства з Артемом. Тут немає жодної гривні твоєї родини. Жодного цвяха.

Артем живе тут, тому що він мій чоловік. Але власницею будинку залишаюся я.

І ключ, який твоя мама дала тобі нібито на випадок надзвичайної ситуації, не дає тобі права приводити сюди компанії.

Одна з подруг здивовано повернулася до Христини.

— Стривай… Ти ж говорила, що це дача ваших батьків, яку вони подарували Артему після весілля.

Христина почервоніла.

— Яка різниця, на кого документи?! Вони чоловік і дружина!

— Велика різниця, — відповіла Віра. — А тепер уважно.

Вона зробила крок уперед.

— По-перше, ви зараз забираєте свої речі й ідете. По-друге, ти віддаєш мені ключ від мого будинку. По-третє, якщо через десять хвилин ви ще будете на моїй території, я викликаю охорону.

— Я зараз подзвоню Артему! — вигукнула Христина. — Він дізнається, яка ти насправді! Він тебе звідси сам вижене!

Віра навіть усміхнулася.

— Телефонуй. Тільки ввімкни гучний зв’язок. Хочу почути, як Артем буде виганяти мене з мого будинку.

І заодно нагадай йому, що автомобіль, на якому він зараз поїхав, теж оформлений на мене.

Я люблю свого чоловіка. Але любов до нього не означає, що я повинна терпіти хамство його сестри.

Христина вже тримала телефон у руці, але так і не натиснула кнопку виклику.

Подруги почали збирати речі.

— Дівчата, мабуть, нам справді краще їхати, — сказала блондинка.

— Так, ми не хочемо втручатися в чужі сімейні справи.

Одна з жінок, проходячи повз Віру, тихо промовила:

— Вибачте за ноги на столі.

За кілька хвилин на веранді залишилися тільки Віра й Христина.

— Ключ, — нагадала Віра.

Христина зло стиснула губи, дістала зв’язку ключів і кинула її на підлогу.

— Ти ще пошкодуєш. Мама про все дізнається. Ми зробимо тобі таке життя, що сама звідси втечеш.

— Двері там, — спокійно відповіла Віра.

Христина розвернулася й швидко пішла до виходу.

Через кілька секунд грюкнули двері, потім хвіртка, а згодом стих і звук машини.

На ділянці знову запанувала тиша.

Віра підняла ключі й стиснула їх у руці.

Дивно, але вона не відчувала ані страху, ані провини.

Тільки неймовірне полегшення.

Ніби нарешті скинула з плечей важкий тягар.

Віра прибрала зі столу миску з ковбасою та огірками й віднесла її собаці, який часто приходив до хвіртки.

Потім протерла журнальний столик, поправила подушки й повернулася на кухню.

У холодильнику на неї чекали шинка, трюфельний сир, оливки й пляшка прохолодного білого вина.

Цього разу Віра накрила стіл для себе.

Нарізала шинку тонкими скибочками, додала сир і оливки, налила напій у келих та вийшла на веранду.

У цей момент задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім’я чоловіка.

«Артем».

Віра не поспішала відповідати.

Спочатку зробила ковток, зручно влаштувалася в кріслі й лише тоді прийняла виклик.

— Так, Артеме.

— Віро… Привіт. Мені щойно Христина телефонувала в істериці. Мама теж дзвонить. Кажуть, ти вигнала Христину з подругами й погрожувала викликати поліцію. Що сталося?

Віра подивилася на сосни.

— Твоя сестра прийшла до мого дому без дозволу. Привела п’ятьох подруг, поводилася так, ніби будинок належить їй, і наказала мені їх обслуговувати.

Я забрала в неї ключ і попросила всіх піти.

Якщо хочеш це обговорити — поговоримо завтра, коли повернешся. Спокійно і вдвох.

Але якщо ти вважаєш, що твоя сестра мала право так поводитися, тоді можеш одразу їхати до мами.

У слухавці запала довга тиша.

— Віро… Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вона зробила ще один ковток.

— Я тебе люблю. Але Христина без мого особистого запрошення більше сюди не зайде. І тобі доведеться вирішити, чи готовий ти поважати мої межі.

До завтра.

Віра завершила розмову, вимкнула звук на телефоні й поклала його екраном донизу.

Сонце повільно заходило за сосни, забарвлюючи стовбури теплим золотавим світлом.

Віра відкрила книжку, зробила ще один ковток і посміхнулася.

Її субота нарешті стала саме такою, якою вона її планувала.