“Людоньки , благаю, не чіпайте ви військових, які повернулися з нуля додому. Ні в якому разі не дзвоніть і не питайте як він… Я пишу, як дружина військового, який був в пеклі…” – Олена Бовт

Не чіпайте військового, який приїхав додому з нуля. Не дзвоніть і не питайте як він. Можете ризикнути і спитати чим ви можете йому допомогти. Все. Шо він має вам сказати на запитання як він? Живий? Мертвий? Живий тілом, мертвий духом? Йобнутий? Тілом тут, душею десь невідомо де. Та й чи залишилась та душа. А може він «нормально»?

Він вчора відшкрябував кишки товариша, а позавчора, коли витягав тіло іншого, йому просто відвалилась рука. Він виламував двері в чиюсь квартиру шоб взяти кружку. А в тій квартирі жила собі колись родина, пила чай вечорами з тої кружки, сміялась з гостями. І велике щастя якшо вони встигли евакуюватись а не згнили вже десь.

Ви не знаєте і половини правди. Не всі дружини навіть знають. І дай Бог вам не знати того ніколи, навіть за десять років. Клянусь вам. Просто така в нас сімейна домовленість-розповідати все шо болить. І я волію знати чому мій чоловік сидить і дивиться в одну точку. Я хочу з ним то розділяти. Я не хочу шоб він мене «беріг від того», бо може настати такий день, коли я буду втикати в одну точку.

Все оце я пишу, як дружина військового, який був в пеклі. Може в інших не так. А в мене так. Не запрошуйте їх на якісь офіціози. Вони вам не циркові мавпочки і не учасники кунсткамери.

Запрошуйте тих, хто більше в тилу був. Вони адекватні, вони будуть з вами розмовляти, їм не буде на вас насрати в кращому випадку.

Чим далі триває війна, тим довше їм треба буде адаптовуватися. Хтось буде до кінця життя звикати жити на «великій землі». І так і не звикне. Багато ваших знайомих ходило по трупах? А багато проїжджали машиною по тілу людини бо не було як об’їхати?

Скільки з вас бачило як заживо згоряє кіт, який півгодини тому муркав у вас на колінах? І ви вже не можете йому нічим допомогти, бо вже все. І це я вам ше пишу таке лайтове. Трупи. Трупи. Трупи. Бруд. Кров. Огида. Зрада. Боягузтво. Відвага. Трупи.

Всі хочуть перемоги, але ніхто не хоче шоб його рідний йшов на війну, правда?

Якшо мене хтось ше хоч раз спитає «чи то ше надовго», «шо там кажуть, коли контрнаступ» ну і оці всі слабоумненькі питання, я просто завалю в писок самим тяжким шо попаде під руку. Я коли побачила, як двіжнячили в Одесі, мені захотілось ригати. Це за них вмерло стільки моїх знайомих?

Це за ту діскатєку загинув Андрійко? Шоб ви жопами трясли, коли саме в ту ж секунду десь на фронті когось розірвало на куски? Фу сука на вас всіх.

Я занурююсь в свою бульбашку, де немає білетів на потяг перемоги до Сімферополя.

Подаємо мовою оригіналу:

Olena Bovt