Коли сина на війну забрали він попросив приїхати допомагати невістці. Якби ж я тоді знала, чим це обернеться

До Італії я поїхала ще 15 років тому. Я вчителька, зарплату мала мізерну, а чоловік все пропивав. Часом доводилось ховати від нього гроші. А я мала сина і мусила подбати про його майбутнє. Тож врешті відправила Сашка до своїх батьків, а сама вирушила на заробітки. 

Мені було важко: далеко від дому, робота не проста. Шлюб мій розпався врешті, та про це я не шкодувала. Мріяла, що зароблю достатньо і повернуся. Та все склалося інакше, син закінчив університет та схотів будувати бізнес. Довелося допомогти йому, інвестувати.

А тоді він зустрів дівчину. Надя здавалась порядною, допомагала йому в усьому. Спочатку вони просто жили разом, а згодом вирішили побратися. Звісно, я дала гроші й на весілля й на квартиру, і так витратила усі свої заощадження. Довелося надовго забути про повернення додому. 

З часом я зрозуміла, що й не потрібна дома. І почала будувати своє життя в Італії. Стала більше собі дозволяти, частіше зустрічалась з подругами, їздила на відпочинок. В мене навіть з’явився друг. Доволі симпатичний італієць. Ми почали зустрічатися. Вже й майбутнє спільне планували. А тоді почалась війна. Я відразу запропонувала синові, аби вивозив дружину з дітьми до мене. В них щойно син народився і донечці всього чотири роки. Та він мене приголомшив відповіддю:

 – Мамо, я вирішив йти на фронт.

 – Нащо? В тебе ж бізнес. А Надя?

 – От того й хочу попросити, аби ти приїхала до нас і допомагала дружині з дітьми. Вона зовсім не звикла сама. 

Що я могла сказати, що не поїду, бо в мене є своє життя. Хіба ж так можна? Звісно, я погодилась. Крім того, хотілося бути ближче до сина, страшенно переживала за нього.

Тож я приїхала до них, оселилася з Надею. Невістка виявилась зовсім не простою людиною. Вона сміливо залишала мене з маленькою дитиною, а сама десь вешталася з подругами. Щастя що онука вже в садочку. З часом було лише складніше. Сашко висилав дружині досить багато грошей, а вона все витрачала на себе. То сукні нові, то уколи якісь зробить чи там інші косметичні процедури. Вона все звалила на мої плечі. Я готувала вдома, прибирала й сиділа з дітьми.

Та нещодавно сталася подія, котра все змінила. Якось з самого ранку невістка почала кудись збиратись. І тут вона почала кричати:

 – А де моя фіолетова сукні?

 – Яка це?

 – Улюблена, я її того тижня в прання кинула. Ви що її не прали?

– Ні, якось не мала з чим. Боялась, що полиняє!

 – Як так? Тиждень сукня в пранні!

Вона вичитувала мене так, наче я її прислуга. Було так неприємно. Та я й слова сказати не могла, наче ком в горлі стояв. Кортіло відразу зібратися і поїхати геть. Я стільки втратила, аби їй допомагати. На вечір зателефонував син:

 – Любий, діти вже підросли, Надя впорається.

– Не залишай її саму. Ти ж бачиш, яка вона! Хто про малих попіклується і за не нагляне. Вона ж відразу когось собі знайде!

 – То ти знав, яка вона увесь час? 

 – Звісно знав. Але як мав тобі це сказати? Я коли дома був завжди все самий робив. Але Надю кохав і кохаю. Вона ж легко собі когось знайде.

 – То нащо на війну пішов.

– Однаково врешті б забрали. Та й чогось думав, що дружина почне мене цінувати більше! Сподівався, що за голову візьметься.

Сашко мало не плаче, просить терпіти витівки невістки і далі жити з нею. А мені так важко. Не хочу марнувати своє життя, ще й щоб мене принижували. А як би ви вчинили?