Хочете правду? Я бyла зранку там, біля тоrо будuнку… Побачuла я баrато. Не побачuла лuше одноrо …

Я була сьогодні там, біля будинку 118, де колись дуже модно було фоткатися на даху з видом на Дніпро. Де ми з Яною в молодшій школі грали в карти на дурні бажання типу жонглювати сирими яйцями чи вийти надвір у весільній сукні зі сміттєвих пакетів, і роздивлялися перші порножурнали з антресолі.

Де ми святкували день народження Саші – тепер дуже крутого оператора, який вчора вижив і ми з однокласницями радісно сповіщали про це одна одну.

Де у дворі стоїть старий гуртожиток з відучора вибитими вікнами, куди ми ходили на «вєчєрінку», як ми тоді це називали, до Валери.

Повз цей дім майже кожного разу гуляли на косу, коса – взагалі наша головна рекреаційна зона і місце сили. Тепер з неї відкривається чарівний вид на зруйновані життя моїх знайомих.

Я пішла спитати чим допомогти, принести, що скажуть, і можливо обійняти когось зі своїх. Щонайменше в десятьох дорогих мені людей, в тому будинку родина, тварини, учні, бізнес – шматок серця.

Я бачила як працюють, втомлюються, замінюють одне одного рятувальники. Як одна за одною годинами під’їжджають, розвантажуються, виїжджають машини волонтерів, журналістів. Як на верхньому поверсі непохитно стоять за стійкою барні стільці – несуща стіна впала, а вони стоять. Як мешканці трохи розгублено йдуть зі своїми валізами і пакетами геть з рідного двору і можливо ніколи не повернуться.

Чула з яким страшним гуркотом валяться великі шматки стін, як падають в причеп мішки розбитого скла. Біля школи я разів п’ять відповіла немісцевим з сумками на питання, де вже той будинок, куди нести теплі речі. Місцева мала шпана бігала туди-сюди, штурхала одне одного і сміялася: «шо Жека, ну хати нема да, ну зато кола он безкоштовно, давай ще за одною».

Не знаю, хто додумався принести колу чи пепсі в січні, коли наче потрібні чай, кава, суп, але ця людина точно не помилилася. Я б і сама виставила ящик коли за те, щоб побачити по очам, що у Жеки з друзями життя не закінчилося, і вони лишаються дітьми.

Побачила я багато. Не побачила тільки того, на що так хочуть хоч разок вздрочнути росіяни – нашої покори перед тупою силою, готовності до капітуляції, розколу.

Дніпро тримається. Дніпро гуртується. Дніпро ненавидить.

Дякую моїм однокласникам за єдність, уважність, пости, переписки і випадкові зустрічі цими днями. Нам надзвичайно пощастило зустрітися в цьому житті і взагалі бути звідси, з Перемоги.

Oleksandra Ochman в місті Dnipro.