Харків. 5 лютого. Недільний ранок. Наpешті я пішла до храму… І тут – «ба-бах!»… Коли залунала тривога, стало зрозуміло, що…

Харків. Недільний ранок. Нарешті я пішла до храму, бо вже якось давно там не була через всілякі власні справи.

І тут – «ба-бах!». Сильно гупнуло, а повітряної тривоги не чутно. У додатку телефону теж тихо. «Йди знай», думаю. Може наші щось розміновують.

І знову вдруге «ба-бах!». Розумію, що звук йде з центру. Але повітряної тривоги нема. Я продовжую надіятися, що то якесь розмінування і чимчикую собі далі.

На жаль, ситуація виявилася знову типово-харківською, коли спочатку падають бомби, а вже потім лунає тривога з попередженнями піти до укриття. Бо ми ж надто близько до російського кордону: всього 30-40 кілометрів. А ракета С-300 за одну хвилину пролітає понад 50 км. Тому важко її відстежити за ті секунди.

Коли залунала тривога, стало зрозуміло, що то знову російські ракети впали на моє місто. Згодом виявилося, що знову зруйновано університет! У місті, яке вважається одним із науково-освітніх центрів України.

Це маніакальне нищення росією наших університетів та шкіл спрямоване не лише на те, щоб зруйнувати статус Харкова як студентського міста. Це фактично знищення права на осіту. Студенти не мають змоги повноцінно навчатися. Вони не мають змоги створити власні цікаві спільноти, завести нових цікавих друзів, отримувати радість від дозвілля у колі однодумців.

Викладачі теж атомізовані. Розривається мережа соціальних зв’язків.

Звісно, ми адаптуємося, ми вистоїмо. Але маємо розуміти, що ціллю росії є знищення нашого майбутнього. І коли прийде час репарацій, мусимо виставити рахунок не лише за руйнування матеріальних об’єктів, але й за ненароджену енергію студентського спільнотворення.

Halyna Kuts