Ірина прокинулася рано і пішла готувати сніданок. Вона зробила собі легкий салатик, а чоловікові нагріла миску борщу і поставила тарілку з бутербродами. В коридорі почулися кроки і на кухню зайшов Дмитро. Чоловік мовчки сів за стіл і уважно глянув на Іру. – Слухай, Іринко, – раптом почав Дмитро. – А що, якби ми розлучилися, га? Іра мовчала і з цікавістю дивилася на чоловіка. А потім раптом засміялася: – Це що, жарт такий? Дмитро серйозно дивився на дружину

Я ніколи не любив свою дружину, хоч сотню разів їй про це казав. Її провини у тому не було – жили ми гарно. Вона ніколи не сварилася зі мною, не пиляла – була доброю і лагідною. Одна біда в стосунках – кохання не видно. 

Кожного разу я лягав і прокидався з думкою про те, що хочу нарешті від неї піти. Знайти ту жінку, яку зможу покохати. 

Але чи мені це вдасться? Біля Ірини мені комфортно. Окрім відмінних навичок ведення домашнього господарства, моя дружина наділена ще й неймовірною вродою. Всі друзі мені заздрять по сьогоднішній день і втямити не можуть, як же мені так пощастило в житті. А я й сам не знаю, за що ця жінка мене покохала. 

Я звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед сотень інших. А вона кохає… Дивна якась…

Її любов та відданість і не давали мені спокою. А ще більше – врода Ірини. Я ж прекрасно розумів: як тільки переступлю поріг цього дому, розірвавши з дружиною усі стосунки і зв’язки – одразу з’явиться новий кандидат на її серце. Багатший, вродливіший і успішніший. 

Як уявлю, що її за плечі обіймає хтось інший – мало з розуму не сходжу. Ірина моя, хоч у мене немає до неї ніяких почуттів. Та й ніколи не було. Одружився з нею, бо мені лестило те, що поруч зі мною буде така красива дівчина.

Але ж не можна жити все життя з некоханою? Я думав, що у мене все вийде, але помилявся. 

– Треба завтра ж їй про все розповісти, – подумав я про себе і нарешті заснув.

Вранці за сніданком наважився на відверту розмову:

– Іринко, присядь. Мені треба тобі щось сказати. 

– Я слухаю, коханий.

– Уяви собі ситуацію: ми з тобою розлучаємося, роз’їжджаємося по різних куточках міста.

Ірина засміялася:

– Дуже дивна ситуація… Це якась гра така?

– Дослухай до кінця. Це важливо для нас обох. 

– Ну, добре. Я уявила. 

– Скажи чесно, після того, як я піду з сім’ї – ти знайдеш собі когось нового?

– Дмитро, та що з тобою сталося? З якого дива ти маєш йти з сім’ї?

– Бо я тебе не кохаю і ніколи не кохав. 

– Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію…

– Я хочу від тебе піти, але не можу цього зробити, бо мені боляче уявляти, що ти будеш іще з кимось. 

Тоді Іра замовкла на кілька хвилин, подумала, а потім сказала:

– Кращого за тебе мені точно не знайти, тож можеш йти і не боятися, що я буду іще з кимось, окрім тебе. 

– Обіцяєш?

– Ну, звісно, – запевнила мене Іра. 

– Чекай, а куди ж я піду?

– А хіба тобі нікуди йти?

– Ні, ми ж усе життя разом. То, мабуть, таки і доживати разом доведеться, – із сумом сказав я.

– Та ні, про це не хвилюйся. Після того, як нас розлучать – розміняємо квартиру на 2 однокімнатні. 

– Справді?? Нічого собі, я не очікував, що ти так мені допомагатимеш. Чому ти це робиш?

– Бо я тебе кохаю, а коли ти відчуваєш таке до людини, то не можеш силоміць тримати її біля себе. 

Минуло кілька місяців, і нас таки розлучили. Через кілька тижнів я дізнався, що Іра не дотримала своєї обіцянки і таки знайшла собі іншого чоловіка. Та й розмінювати квартиру, яка дісталася їй у спадок від бабусі, вона ніколи не збиралася. 

Залишився я ні з чим – самотній, як перст. Як після цього довіряти жінкам? Гадки не маю…

Що можете сказати про Дмитра?