Я живу у Швейцарії вже 5 років. І, якщо чесно, навіть в думках не було такого, аби повертатися в Україну. Думаєте, що я зрадниця? Ні, просто прочитайте, які тут чудові умови для життя. Нам, українцям, ще років 100 до такого йти…

Я живу у Швейцарії вже понад 5 років. До роботи я доїжджаю в комфортабельних чистих автобусах по рівних дорогах.

Транспорт приходить відповідно графіку, і тому я можу розпланувати свій день.

В транспорті ніхто не смітить і не грубіянить.

На роботі в мене не вимагають проходження ніяких додаткових тестів самоконтролю і схожих речей. Всі курси підвищення кваліфікації, додаткове навчання і семінари я відвідую із задоволенням, бо все це оплачує мені моя робота. Я працюю в лікарні, доглядаю за літніми людьми.

Я не боюся ввечері йти вулицею, бо знаю, що я в безпеці, країна мене захистить. Якщо щось станеться, то за лічені хвилини приїдуть відповідні служби.

Я отримую тут таку зарплату, про яку в Україні й мріяти не могла. Моя освіта цінується. Зарплата у Швейцарії найвища в Європі. Завдяки цьому, я можу купити речі собі та дитині, які мені подобаються, чого не мала в Україні.

Кілька разів на рік ми можемо дозволити собі поїхати на відпочинок чи подорожувати іншими країнами.

Дитина з радістю ходить до школи, де з нею навчаються у формі гри, а не муштрують зубрінням правил.

Ми живемо в чистому і відремонтованому будинку, де в під’їздах немає сміття та не розмальовані стіни. В будинку тепло та немає цвілих стін, а вигляд з вікна казковий.

Сміття вчасно вивозять і прибирають біля будинку, тому подвір’я теж завжди чисті. Сміття сортують і переробляють. Країна є екологічною та турбується про навколишнє середовище.

Мані не потрібно щомісяця передавати показання лічильників чи пускати додому комунальників, щоб вони зняли показання, всі перерахунки компанія-постачальник робить сама.

Я знаю, що тут людина і її права – найвища цінність, тому не боюсь, що зі мною вчинять беззаконня. Тут всі знають закони й правила, і головне – дотримуються їх. Чого я не зустрічала в Україні.

В Швейцарії я почуваюсь в безпеці, бо ця країна має потужну армію та не перебуває у стані війни. Я знаю, що тут у мій дім не прилетить ракета та я залишусь живою, не очікуючи смерть у будь-який момент. Тут не виють сирени і немає вибухів щодня.

В Україні в мене була мізерна зарплата, я весь час економила на собі та дитині. Ми нікуди ніколи не їздили, бо грошей ледве вистачало на життя. Ми жили в будинку, де протікав дах, стіни були розмальовані різною гидотою.

В подвір’ї стояв сморід і були повні баки сміття. Дитину не можливо було змусити ходити до школи. Всюди були розбиті дороги та старі переповнені маршрутки, де водії могли нагрубіянити без причини.

Мене постійно переслідувала депресія, я не відчувала себе людиною. Боялася, що щось станеться зі мною чи дитиною і ми лишимось не захищені напризволяще.

Кажуть, що не важливо, де ти живеш, головне – залишатись людиною.

Тоді чому я не відчувала себе людиною в Україні? Я була постійно комусь щось винна, відчуття незахищеності та безпорадності.

Не розумію, чому в Україні не можна зробити рівень життя як в інших європейських країнах? У нас для цього є всі можливості. Людина має бути на першому місці.

Сумно від того, що люди в Україні змушені виживати та боротись з різними обставинами.

І врешті решт дуже багато людей виїжджає в пошуках кращого життя, яке вони знаходять і назад уже не повертаються.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!