Я визволив своїх дітей з російського полону. Ніколи це не забуду

Ситуація була вкрай напруженою. Євгена Межевого кинули до в’язниці, а трьох його дітей примусово вивезли з Маріуполя в Росію. Та батько просто так не здався.

Батько одинак виховував трьох дітей: 13-річного Матвія, 9-річну Святославу, 7-річну Олександру.

За два дні по початку повномасштабного вторгнення він разом з партнером відкрили у рідному місці заклад фастфуду. Все йшло чудово, якби не війна.

Мовою оригіналу:

“Ми ховалися від обстрілів у бомбосховищі лікарні, саме там нас знайшли російські військові, — розповідає Євген. — Усіх повели до автобусів. 

На одному з блокпостів при перевірці документів у мене побачили військовий квиток, сказали зайти у сусідню кімнату. А діти лишилися в автобусі. Я не знав, куди їх везуть і що буде зі мною.

Спочатку мене вивезли у село Безіменне (Донецька область. — Авт.) на фільтрацію. Там довго допитували, зокрема про місце, де я служив. Потім разом з іншими людьми повезли далі, залякували й продовжували допитувати. 

Сфотографували, як злочинця, з табличкою. У Новоазовську нам зв’язали руки й ноги, на очі одягнули пов’язки і повезли, як згодом з’ясувалося, у Донецьк. Під час допитів я пояснював, що раніше був штабним військовослужбовцем: у 2016 році від мене пішла дружина, я залишився єдиним годувальником дітей, тому мене не відправляли у зону бойових дій”.

Невдовзі Євгена й ще 32-х затриманих автобусом повезли в Оленівку. “Запхали у двомісну камеру 28 людей, — пригадує чоловік. — Там було так мало місця, що я навчився спати на одній нозі. Згодом переселили в барак. Годували з брудного посуду. Ми були рабами, робили все, що скажуть: косили траву, носили каміння, копали, відновлювали ту колонію”.

Після 45 днів у Оленівці чоловіка просто відпустили.

“Із співкамерником ми пішки вирушили в Донецьк, — згадує Євген. — Мало не загинули, коли з авта на дорозі по нас несподівано відкрили вогонь. Ми впали на землю і повзли десь 1,5 кілометра. На ранок добралися до так званого Донецького управління з боротьби з організованою злочинністю, щоб забрати свої документи”.

Пошепки

Згодом в управлінні йому повернули усі документи крім свідоцтв про народження дітей. Йому пояснили, що ці свідоцтва у дітей, а самих дітей скоро повезуть у табір. Тільки після табору у нього буде змога їх забрати.

Довелося чекати, але тільки тоді він знову міг розмовляти зі своїми дітьми по відеодзвінку.

Чиновниця зі “соцслужби ДНР” сказала, що Євгенові треба поїхати в Новоазовськ і написати декілька заяв. 

За п’ять днів до кінця табору батькові повідомили, що діти не повернуться. А його старший син постав перед вибором: прийомна сім’я або сиротинець. 

“На російському кордоні в мене забрали паспорт, не повертали більш як шість годин, — каже Євген. — А потім мені заявили, що триває мобілізація і я маю йти захищати “родіну”. Я пояснив, що їду в Москву за своїми дітьми. Російські прикордонники мене роздягнули, перевірили татуювання, довго допитувалися, що вони означають і навіщо їх зробив. Але врешті пропустили.

Далі мені допомагали волонтери (не називаю їх, бо вони допомагали українцям таємно). Вони купували мені електронні квитки на транспорт, домовлялися з російською стороною, щоб мені повернули дітей як їх законному представникові. Коли я приїхав у табір, то побачив там озброєну охорону та високий паркан. Зі мною стали розмовляти психолог, інші посадовці, дали заповнити купу документів.

Не забуду момент, як я почув крики своїх дівчаток і побіг їм назустріч. Матвія росіяни змусили написати заяву, що він просить віддати їх з сестрами татові. Далі нас забрали волонтери й невдовзі ми виїхали в Латвію”.

Лише будучи вдома діти розповіли батькові про те, що відбувалося в таборі. “Вони мали прокидатися о 6-й годині ранку, — розповідає Євген. — Дітей, які приїхали майже з-під бомб, змушували дивитися фільми про війну, про льотчиків Другої світової. Давали якісь таблетки, робили ін’єкції…”

Євген Межевой розповідає, що російська омбудсменка Львова-Бєлова, на яку Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт, розповідала по російському телебаченню, що це начебто вона особисто організувала приїзд батька до дітей і навіть допомогла фінансово.

“Це повний абсурд”, — обурюється чоловік. Нині родина Межевих налагоджує життя у Ризі. Вони щасливі, що можуть бути разом, ще більше цінують одне одного та дуже чекають на Перемогу України.

Батько молодець! 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.