Ніна поїхала до села до батьків. Вона прополола грядки, зайшла до хати, лягла і задрімала. Крізь сон вона чула бурчання матері… – Виросла, матері не може допомогти! – казала та. – Все сама, все сама. Як це? Приїде, поїсть і шукай вітру в полі. Спати вляглася. Жодної допомоги. Навіщо взагалі їздити? Потім прийшов батько. У хаті запахло борщем та котлетками. – Будь її, – сказала мати. – Не заслужила, але хай поїсти, бо ще перестане приїжджати. Треба ще дві грядки прополоти… – Навіщо ти так?
Ніна поїхала до батьків у село. Вона прополола грядки, зайшла до хати, лягла й задрімала. Крізь сон чула, як бурчить мати…
— Виросла, а матері не може допомогти! — говорила та. — Усе сама, усе сама. Як це так? Приїде, поїсть — і шукай вітру в полі. Спати вляглася. Жодної допомоги. Навіщо взагалі їздить?!
Потім прийшов батько. У хаті запахло борщем і котлетами.
— Розбуди її, — сказала мати. — Не заслужила, але нехай поїсть, бо ще перестане приїжджати. Треба сьогодні ще дві грядки прополоти…
— Навіщо ти так? — заступився батько. — Вона хороша дівчина.
— Хороша тобі, але вона не моя! — раптом сказала мати. — Сам знаєш!
Ніна аж прокинулася від почутого.
Колежанки Ніна та Ліда посварилися через зміну. Одна не змогла підмінити іншу, хоча раніше завжди йшла назустріч.
Кожна мала свої плани. Але Ніна мала ще й причину відмовитися від заміни.
Вона збиралася до батьків, адже мати занедужала.
А в Ліди було всього лише звичайне побачення. Кожна вважала, що її випадок важливіший.
Та й відпрацювати дві зміни поспіль було нелегко, а тим більше — після цього ще й їхати до батьків, де теж не вдасться відпочити.
Ніна на таке не погодилася б.
Повз проходила Тамара, їхня старша медсестра.
— Я так розумію, що ви знову зібралися мінятися змінами. Для кого я складала графік? Припиніть це. Кожен працює у свою зміну. Дізнаюся — обидві втратите премію. Зрозуміло?
— Зрозуміло, зрозуміло…
— Давайте, розходьтеся. Хтось — додому, а хтось — на робоче місце. Швидше!
Усі розійшлися.
Ніна вже подумувала про зміну роботи. Її давно кликали до іншої лікарні. Там працювала її однокурсниця. Тільки чи не буде там так само? Підміни, прохання, послуги, вічне «зроби», «позич», «посиди»…
З мамою, як з’ясувалося, усе було чудово. Учора в неї піднявся тиск, а сьогодні вона була бадьора й весела, готова до нових подвигів. От тільки ці подвиги полягали в роботі на городі.
— Мамо, тобі не можна працювати, постійно нахиляючись, — сказала Ніна. — Знову надвечір тиск підніметься.
— А ти сама прополи мені грядки. Он скільки справ, а хто мені допоможе?
— Мамо, я добу не спала. З ніг валюся. Посплю трохи, а потім допоможу тобі.
— Не спала вона! Що вам там робити? Уночі пацієнтів немає, чай п’єте та спите.
— Мамо, але ж ти не знаєш, як воно буває. Ночі без сну — звичайна справа. Сьогодні в нас саме така ніч була. У нас троє тяжкохворих. Їх потрібно перевіряти щогодини, а то й частіше. Як тут можна спати?
— А як можна спокійно сидіти, коли в матері тиск піднявся, а на городі стільки роботи?! — не вгавала та.
Ніна намагалася пояснити матері, але та не хотіла слухати. Сама себе не берегла й про доньку не думала.
Зрештою Ніна поступилася. Грядка була прополота.
Нарешті мати зайшла до хати. Батько щось робив у гаражі. Суперечки дружини й доньки він не чув.
Ніна зайшла до хати й одразу попрямувала до маленької кімнати, яка колись була її.
Тепер там просто лежали зайві речі. Добре, що ліжко так і залишилося стояти. Ніна лягла й одразу провалилася в сон.
Крізь сон вона чула бурчання матері. До неї долітали лише уривки фраз — мабуть, ті, які мати вимовляла найголосніше. Ніна чула їх, але не прокидалася.
— Виросла ледача, а матері не може допомогти! Усе сама, усе сама. Як це так? Приїде, поїсть — і шукай вітру в полі. Спати вляглася. Жодної допомоги. Навіщо взагалі їздить?!
Потім прийшов батько. У хаті знову запахло борщем і котлетами.
— Розбуди цю ледацюгу. Не заслужила, але нехай поїсть, бо ще перестане приїжджати. Треба сьогодні ще дві грядки прополоти…
— Навіщо ти так із нею? Хороша дівчина виросла. Втомлюється вона.
— Хороша тобі, але не моя. Сам знаєш!
— І що?! Ти ж вийшла за мене заміж, коли Ніна втратила матір. Ти не була проти. Що змінилося? Хіба не бачиш, що вона втомилася? Мені здавалося, що ти її полюбила. Вона ж завжди так старається…
— Звикла. Але не моя вона і ніколи не буде моєю! Не змогла я народити власну дитину. І що тепер мені — її любити? Нехай допомагає. Виростила я її, хай відпрацьовує. Тарілки борщу не шкода, але могла б і грошей давати.
— Перестань. Ми маємо гроші, а тобі все мало.
Від гучної розмови Ніна прокинулася.
Вона знала, що мати їй нерідна. Її рідна мама померла одразу після пологів.
Мачуху Ніна завжди називала мамою, тільки любові від неї ніколи не відчувала. Усе життя та бурчала, дорікала й вимагала.
І ось тепер Ніна почула те, що, мабуть, підсвідомо відчувала всі ці роки.
Звісно, вона була вдячна мачусі за те, що та її виростила. Але після почутого в голові крутилася лише одна думка: більше сюди не приїжджати.
Батька тільки шкода. Він ні в чому не винен. Він завжди щиро любив Ніну й навіть тепер намагався її захистити.
Ніна встала, поправила волосся й вийшла з кімнати.
— Сідай, — сказала мати.
— Дякую, я вже додому…
Ніна тихо зачинила за собою двері. Батько вийшов услід.
— Доню, а обід?! Ти ж любиш борщ. Мати спеціально зварила…
— Спеціально? Тату, я все чула. Вибач, але більше я до неї не приїду. Набридло слухати докори. Пігулки в неї є, а якщо буде зовсім погано — викликайте швидку. До тебе я приїжджатиму завжди. Бувай…
Ніна їхала машиною й знову мріяла про відпочинок. Якби не проблеми матері з тиском, вона давно була б удома. Гаряча ванна й сон — ось і все, чого їй зараз хотілося.
Дорогою зателефонувала донька. Просила грошей. Вона була студенткою, майбутньою лікаркою. Зайві зміни не завадили б, але нічого не вдієш — доведеться поки що крутитися так.
Потім зателефонувала Тамара.
— Ніно, вибач за ранкову сварку. Ліда зникла. Пішла з роботи в обід, сказала, що йде до магазину, і так і не повернулася. Ти можеш сьогодні заступити на нічну зміну? Я розумію, що тобі важко…
— Я вийду.
— Дякую! Удень у тебе вже була зміна, але я тебе потім відпущу! А вночі знову ти. Якщо, звісно, не знайдеться наша втікачка. Коли вже знайдуть нам ще когось? Я й сама нормально не сплю.
Ніна повернулася додому. Замість ванни швидко прийняла душ, поїла й лягла трохи поспати. Попереду чекала ще одна безсонна ніч.
Ліда так і не знайшлася. Телефон був недоступний, у соцмережах вона не з’являлася.
Тамара переживала. Працювати нікому, а тут ще й ця пропажа. Треба було звільняти Ліду, але її навіть не було на роботі.
Ніна працювала на знос. Їй уже хотілося нормального, людського відпочинку. За графіком відпустка мала бути через тиждень, але, мабуть, і цього разу вона не відбудеться.
А що їй робити у відпустці? Хотіла поїхати до батьків, але тепер це було неактуально. Батько, напевно, чекав на неї, а ось Ніну зовсім не тягнуло туди.
— Ніно, ти ж мене не кинеш? Давай перенесемо твою відпустку? — запитала Тамара.
— Не кину…
Минув місяць, перш ніж Ніна нарешті змогла нормально відіспатися. А ще через тиждень їй таки дали відпустку.
Вона все ж вирішила поїхати до батька.
— Нарешті, доню! Я так давно на тебе чекаю!
— Тату, я працювала. Навіть на сон часу не було. У нас медсестра зникла, доводилося крутитися…
— Зникла? Зовсім?!
— Зовсім. Зараз уже нових працівниць узяли. Ти як? Як здоров’я?
— Добре. Що зі мною буде? Пораюся тут. Ще й підробіток знайшов.
— Тату, ти ж на пенсії. Відпочивай!
— Неможливо вдома всидіти. Бурчить із кожного приводу, натура в неї така. Я тут грошенят назбирав. Віддаси внучці, а собі щось купиш. У нас усе є, а вона ще студентка. Сама вирішиш, як краще вчинити.
— Значить, і тебе вона дістала? Як у неї з тиском?
— Нормально. Я вже не звертаю уваги. Пігулки п’є, а коли погано, то лежить. Відлежиться — і знову бурчить. Ти не звертай на неї уваги. Я тут дещо обмірковував без тебе…
Адже в нас, як у казці, тільки в мачухи власної доньки немає. Вибач ти її. Тебе шкода, і її теж шкода, тільки по-іншому…
— Я розумію, тату. Але ти й сам між двома вогнями. Не хвилюйся.
— Іди в хату, привітайся. А я поки тут побуду. На обід гукнеш мене.
Настя сиділа за столом і дивилася у вікно. Вона бачила, як Ніна розмовляє з батьком.
Усе. Життя промайнуло. Так і не змогла вона народити власну дитину. Ще в дитинстві тяжко занедужала, ледве поставили її на ноги. Ніхто тоді не знав, що все обернеться саме так. Кого тепер звинувачувати? Так склалося життя…
Андрія, батька Ніни, вона покохала ще зовсім юною дівчиною. Та він одружився з іншою.
А потім не стало матері його маленької доньки.
Тоді Настя й почала допомагати по-сусідськи. То обід принесе, то випере дитячі речі, то візьме Ніну погуляти із собою.
Її мати сварилася, але нічого вдіяти не могла. Якось Настя навіть не повернулася додому на ніч: Ніна занедужала, і довелося залишитися біля дитини.
А потім вони з Андрієм побралися. Як чоловікові самому жити в селі з маленькою дитиною?
Сімейне життя здавалося Насті казкою. У батьківському домі на неї чекали буркотлива мати й суворий батько, а тут був лагідний чоловік.
Жили вони добре. Тільки ось зі своєю дитиною нічого не виходило.
Андрій хотів сина, але дітей у них не було. Значно пізніше Настя дізналася, що сама не може мати дітей.
Їй так хотілося народити власну дитину! А натомість усе життя поруч була чужа донька.
Настя навіть ревнувала чоловіка до Ніни. Але за що? Адже Андрій любив її, терпів і ніколи не дорікав через те, що вона не могла народити йому дитину. Якби не любив, давно б розлучився.
А Ніна, мабуть, теж її любила. Ніколи не сказала поганого слова, мовчки терпіла всі образи.
Приїжджала на перший поклик, допомагала. І завжди називала її мамою…
Настя витерла сльози. Скільки років вона переконувала себе, що Ніна їй чужа! А насправді боялася зізнатися навіть собі, що любить її. Просто не вміла показувати свої почуття.
Ніна зайшла до хати. Настя так само сиділа за столом біля вікна. Вона замислилася, а в очах блищали сльози.
— Мамо, ти чого? Занедужала?
Настя підвела на неї заплакані очі.
— Доню, пробач мені… Згадала все своє життя. Не змогла я стати тобі хорошою матір’ю.
Відтоді, як ти поїхала востаннє, усе в мені перевернулося. Щодня думала про тебе. Згадувала, як незаслужено тебе ображала, як сварилася через дрібниці.
Вибач мені. Зіпсувала я тобі дитинство, та й зараз не давала спокою…
Моя мати була такою самою.
— Мамо, перестань, бо ще тиск підніметься! Дякую, що ти є. Ти мене виховала, на ноги поставила. Попри все, я люблю тебе й переживаю за тебе. Бабусю я пам’ятаю. Вона ще мене якось смішно називала.
— Ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Треба згадувати тільки хороше, а погане відпускати. Ти теж пробач мені.
— А тобі що пробачати? Ти хороша донька. Найкраща! Донечко моя…
Настя розплакалася так, що й Ніна не змогла стримати сліз.
Коли повернувся батько, вони сиділи на дивані, обійнявшись, і плакали.
— А що сталося?! Когось не стало?
— Нікого. Усі живі, — крізь сльози відповіла Ніна.
— Ви… Це… Обідати вже пора. Усе за розкладом. Діставайте борщ!
Андрій був щасливий, що дві його найрідніші жінки нарешті порозумілися. Він крадькома витер сльозу й узявся накривати на стіл.
Це була перша відпустка за довгі роки, яка принесла Ніні справжнє щастя. Вона нарешті відчула, що вдома на неї чекають і що її люблять.
— Доню, ми чекатимемо на тебе! — сказав батько.
— Я приїду на вихідні, тату. Обов’язково приїду!