Ірина Федишин виклала щемливий допис, де все пояснила: Люди не стримують сліз від цих подробиць…

Для мене це найважчий пост…

коли я пишу переживаючи найбільше горе у житті, коли я жила у найбільшій радості і падаю у найбільший розпач, коли в один момент все перевернулося з ніг на голову ….

Коли я могла вже цей пост і не писати і не бути у цьому світі … коли моя трагедія відгукнулася на обговорення мільйонів , коли я відчула неймовірну підтримку, не тільки в Україні , але й по всьому світі, коли я отримала тисячі повідомлень від жінок, які стикнулися з цим болем, приватні повідомлення від відомих жінок, які ділилися з дуже особистими і болючими історіями в наміренні хоч трошки мене розрадити, і коли я одночасно бачила багато каміння, яке летіло у розбите материнське серце….

Це моє свідчення. Свідчення мами про любов, про материнство, про віру в Бога і про силу продовжувати жити, навіть, із розбитим серцем…

Приймаю Божу Волю і йду далі …

Господи, хай буде воля твоя, а не моя…,

Мені боляче, мені важко, я цього не розумію чому так, але я це приймаю….

Попри все, що це наша дитинка, але вона є дитина Божа. Бог дав і мав право її забрати.

Ми назвали її Веронікою

За християнським переданням, свята Вероніка витерла своєю хустинкою обличчя Ісуса, коли Він ніс свій хрест на Голгофу.

І так хочеться вірити, що наша маленька Веронічка тепер буде нашим небесним Ангеликом, буде в обіймах Господа і, можливо, там у небі вона буде співати для Нього найкращі пісні.

А якщо у нашому житті зʼявлятимуться болючі моменти, вона своєю невидимою хустинкою витиратиме наші сльози. Ми з любов’ю та вірою довірили нашу донечку Богові через хрещення наміром.

На жаль, я не змогла притиснути її до своїх грудей, і, навіть, побачити її, бо була під наркозом. Але я бачила її на фото… , яке зробив Віталік, я, навіть не уявляю, як це було боляче для нього, і як він це все витримав …, але я так вдячна йому за це……. , побачити якою була наша донечка…

А була вона дуже схожою на нього, смугленька, з темним волосячком, з маленьким носиком і пухленькими губками….

Така красуня , 48 см зросту, вагою 2600.

Мій Віталік… Скільки ж болю випало на твоє серце… Усе найстрашніше відбувалося на його очах. Втрата нашої довгоочікуваної донечки…, яку ти так чекав…, а потім – ті страшні хвилини, коли моє власне життя опинилося під величезною загрозою…

Він крізь сльози, знову й знову дякує Богові за те, що залишив мене живою

Згодом саме чоловікові довелося знайти в собі сили, щоб у тихому родинному колі провести нашу маленьку дівчинку в останню путь…

Я, навіть, не можу передати словами всього, через що ми зараз проходимо. Є біль, про який неможливо розповісти… Його можна лише проживати.

І серед усього цього нестерпного болю я ще сильніше усвідомлюю, яке це велике щастя – мати поруч людину, яка не відпускає твоєї руки навіть тоді, коли здається, що весь світ зруйнувався…

Наша Веронічка прожила з нами лише вісім місяців під моїм серцем.

Та за цей короткий час вона подарувала нам стільки любові і стільки щастя!

Ми були щасливі. Безмежно щасливі!

І ми ділилися цим щастям із вами.

Бо для нас сім’я – це найбільша цінність.

І, навіть, якщо десь серед сотні тисяч добрих слів трапляються слова осуду, я не хочу наповнювати ними своє серце.

Сьогодні, попри все пережите, я ні на мить не шкодую, що ми ділилися своєю радістю,

Я не шкодую жодного дня нашого щастя. Не шкодую жодної фотографії, жодного відео, жодної миті, якою ми поділилися з вами.

Бо щастя не стає помилкою лише тому, що після нього прийшов біль.

Не приписуйте людським словам і фотографіям силу, яка належить лише Богові, не живіть забобонами, не шукайте причин трагедії в чужих поглядах, словах, фотографіях чи червоних нитках.

Я вірила в Бога в найщасливіші миті свого життя і продовжую вірити Йому сьогодні, коли моє серце розривається від болю.

Бо справжня віра – це не страх перед забобонами, а довіра до Господа, навіть тоді, коли не розумієш, чому випали такі випробування.

Джерельце коли пульсує, якщо, навіть, скаламутити воду чи плюнути у нього, воно викине все наверх і знов залишається чистим.

Я хочу берегти світло.

Окремо хочу звернутися до усіх батьків, які пережили втрату дитини.

Не бійтеся плакати. Не бійтеся згадувати своїх діток. Не бійтеся знову радіти життю, коли відчуєте для цього сили.

Наші діти назавжди залишаються нашими дітьми. Навіть, якщо їхній земний шлях був таким коротким.

Знаєте, у лікарню до мене приїхав владика, який сказав теплі слова:

«Ви мама Ангелика»

Хочу подякувати кожній жінці, яка дарує життя, яка попри страхи, труднощі й непрості часи продовжує народжувати, виховувати дітей.

Саме це дарує нашому світові майбутнє.

Дякую рідним, друзям, багатьом священникам і всім людям, які були поруч у ці найстрашніші дні і молилися

Я відчула, скільки любові є у світі.

Я вірю, що Господь дасть мені сили йти далі, любити, мріяти, працювати, співати, дарувати добро людям.

Моя Веронічко, моя дівчинко, моя люба донечко, ти назавжди у моєму серці

p.s.: до мене помаленько повертаються сили, Слава Богу сьогодні я жива, я можу обійняти свого чоловіка, наших двох синочків, батьків і своїх рідних.

У цій історії ще багато болючих моментів … про цю страшну ніч…, сподіваюся, я знайду сили поділитися з вами …

ДЯКУЮ, що ви поруч

Ірина Федишин