Вже рік як я зраджую чоловікові. В Німеччині зустріла іншого. А зізнатися не наважуюсь
Я ніколи не думала, що потраплю до такої ситуації. Завжди була вірною і засуджувала зрадників. Та хто ж міг знати, що життя так складеться.
Я вийшла за Дениса десять років тому. Ми жили у маленькому місті. Я завагітніла, тож вибору не було. Та він завжди був добрим до мене, щиро кохав.
Оскільки ми були надто молоді і нічого не мали, мені довелось піти в невістки. Та свекрусі я ще до весілля не подобалась.
– Який сором, завагітніла до весілля! Жах! Що ж люди скажуть! – засуджувала вона.
Саме через неї ми відразу розписалися, навіть весілля не робили. Хоча я хотіла. Та підготувати свято швидко змоги не було, а пізніше – не дозволила мама Дениса. Сказала, що нема що весільну сукню з пузом вдягати.
Потім я народила, поринула в домашні клопоти. Свекруха завжди мене критикувала. Та й іншим розповідала, що я погана мама і жахлива господиня. Я мовчки терпіла і плакала в подушку. Найважче було, коли Денис поїхав на заробітки. Мені здавалось, що здурію через свекруху. Коли ж розповідала все чоловікові – він казав, щоб я не влаштовувала істерик, бо ж завжди перебільшую.
Згодом Денис повернувся. Ми збирались купити квартиру і переїхати. Та раптом свекруха вмовила його зробити добудову і ремонт за ці гроші. Тобто залишитися в цьому домі. Я була проти, та хто мене слухав. Гроші ж не я заробила.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Та не все було так жахливе. Попри непорозуміння зі свекрухою, з чоловіком у мене були гарні взаємини. Він мене кохав, дарував подарунки, був ніжним і дбайливим. Доньку нашу дуже любив, ми жили щасливо.
Утім коли почалась війна я вирішила виїхати з донькою в Німеччину. Ми з Житомирщини, там досить страшно було. Чоловік цю ідею підтримав. Ми з донькою вирушили. Спочатку було дуже важко. Але врешті ми влаштувались.
Ви не уявляєте, що я тоді відчувала. З одного боку страх перед незвіданим, а з іншого – свободу. Мені навіть дихати легше було. І це не тому, що в нас війна. Просто ніхто нарешті не оцінював мої дії, нікому не треба було догоджати чи боятися осуду. Я знайшла роботу, а донька пішла до школи. Якось у телефонній розмові я розказала чоловікові про свої плани:
– Залишімося тут. Війна закінчиться і ти до нас приїдеш!
– Я не хочу жити в чужій країні. Мені вдома добре. Плюс, хто ж тоді маму на старість доглядатиме?
Через тиждень його мобілізували. Я дуже переймалась. Та минув час, і ми якось звикли. А тоді я познайомилась з одним чоловіком. Його звали Мікель. Якось відразу між нами іскру спалахнула. За кілька тижнів я збагнула, що насправді ніколи не кохала. Просто Денис дуже добрий був до мене. І це підкупило.
Вже рік я з Мікелем. І приховую це від усіх рідних. Донька звісно знає. Їй подобається в Німеччині. Я не знаю, як мені бути. Жити, як колись нізащо не хочу. Набридло брехати. Та чи варто звалювати це все зараз на Дениса? Як бути?
