Геннадію було лише 18… Окупанти безжально обстріляли авто з мамою та братом: подpобиці тpагедії ФОТО
На Харківщині 13 вересня загинув Геннадій Гаврашенко, йому було лише 18 років. Разом із мамою та молодшим братом вони на своїх “Жигулях” намагалися проїхати до Куп’янська, проте їхнє авто обстріляли. Батько, ризикуючи життям, забрав тіло сина та поховав у рідному селі на окупованій території.
Тепер родина не може отримати документ про смерть сина, а “Жигулі”, які так і залишилися стояти на дорозі, за цей час місцеві жителі розібрали на запчастини. Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
Мама просила повернутися, але Гена заспокоював.
Трагедія сталася 13 вересня у Харківській області. Тоді українські війська лише почали звільняти регіон.
Родина Гаврашенка жила у селі Вільшани Дворічанського району Харківської області. Старшому синові Геннадію було 18 років, середньому – 15 років, а молодшому – 10. Батько дітей Андрій Вікторович розповідає, що коли почалися бойові дії, йому вдалося забрати до себе літню маму з військового містечка Курилівка під Куп’янськом.
“Моя мама людина вже літня, їй майже 83 роки. Вона весь час питала, як там її квартира в Курилівці. Там усе було під окупацією. Ми 13 вересня якраз були на похороні бабусі дружини, повернулися. І старший син каже, поїдемо, подивимось, що там. Сіли вони в його “Жигулі” – дружина, Гена та середній син – і поїхали”, – згадує батько загиблого хлопця.
Доїхали вони до заправки під Куп’янськом. Уся дорога була “всіяна” снарядами й уламками. “Дружина ще говорила, що давай повернемося. Але Гена заспокоїв, що все нормально. Наче його тягнуло туди. Вони розвернулися, і тут пролунали постріли. Машина врізалася в бетонну огорожу. Гена загинув на місці, у середнього сина куля в легені та плечі, а у дружини осколкові поранення від скла”, – розповідає Андрій Вікторович.
Коли дружина почала кричати, до них уже підбігли українські військові. Ніхто ще не знав, що наші війська вже звільняли територію. Не було ні зв’язку, ні інформації. Тих, хто вижив, відправили до лікарні, а Геннадій так і залишився в машині.
Поховали на окупованій території.
Батько місця собі не знаходив, рідні до вечора не повернулися. Тоді він узяв машину та помчав за ними. На першому блокпості його оглянули та пропустили. Хто були ці люди, сказати важко, – у них були білі пов’язки на нозі та сині на плечах. Було темно, розбиратися ніколи.
На наступному блокпості вже стояли українці. Проте Андрія Вікторовича вже не пропустили, відправили на перевірку. За ніч там зібралося осіб 40 – усі, хто проїжджав чи проходив повз.
Усю ніч точилися обстріли, було небезпечно. А вранці, коли відбулася перезмінка, двоє військових поцікавилися, куди він їде. Батько пояснив, що десь там стоїть машина із його близькими. Його провели через мінні дороги. У “Жигулях” Андрій Вікторович знайшов лише тіло старшого сина, що з іншими – він ще не знав.
“Я привіз його до Вільшанів. Моя кума, хрещена Гени, допомогла його поховати на цвинтарі. Жодної довідки не було. Я спробував звернутися до сімейної лікарки, пішов до неї додому. Але її чоловік пояснив, що жінка не при собі від усього пережитого. Жодної довідки не вийде взяти”, – згадує чоловік.
У Вільшанах стояли чеченці, буряти, “ЛНРівці”, російські військові. Вони мародерили, вбивали людей. Ще одного хлопця знайшли у підвалі із шістьма кулями у спині, теж поховали на цвинтарі. Інших ховали просто на своїх городах.
Ішли сильні обстріли, сім’я жила у підвалі. Іноді Андрію Вікторовичу вдавалося зайти до хати, посмажити яєчню. Але від вибухів летіли шибки, доводилося падати на підлогу.
Коли жити там стало взагалі нестерпно, сім’я сіла в машину і через Росію вибралася спочатку до Латвії, Литви, Польщі, а потім уже в Україну на мирну територію. Допомагав їм у цьому друг та колишній односелець батька, який давно вже перебрався жити до Москви. Він сплатив їхній переїзд.
Не дають довідки про смерть.
Нині вони живуть у Харкові. Молодшого сина оформляють на навчання до школи. Середній син незабаром має отримати паспорт. А ось добитися довідки про смерть старшого сина батько ніяк не може. Могила залишилася на окупованій території.
“В обласній прокуратурі мені кажуть, що коли звільнять селище, проведуть ексгумацію, експертизу, тоді… Дружина та син їздили до прокуратури, їх опитували, все записали, відкрили справу. Та поки що все. Довідки вони не дають. Я звертався до депутата Павла Сушка, але ніякої відповіді не отримав. Дружина їздила до адвоката, але він розвів руками, нічим не може допомогти. Піду ще до Терехова, домагатимуся”, – каже Андрій Вікторович.
На жаль, це проблема, з якою зіткнулося багато українців. Їхні рідні вмирають чи гинуть на окупованій території, а отримати офіційний документ неможливо.
Дуже любив машини
Батько розповідає, що Геннадій із 10 років уже в нього вмів керувати машиною. “Я купив ці “Жигулі” у напарника, думав – на запчастини. А Гена буквально закохався в цю машину. Він постійно її ремонтував, купував деталі. Прийде додому ввечері та пів ночі проводить біля неї. Він без машини взагалі жити не міг. Я говорив: “Гено, ти вже стільки в неї вклав, що міг би іномарку зробити”. А він відповідав: “Ні, тату, вона мені дуже подобається”.
Він ще у школі навчався, у 9-му класі разом зі своїм учителем Валентином Лазоренком працював над проєктом “Переобладнання дитячого автомобіля в електромобіль”. Він брав участь у конкурсі науково-дослідних робіт у Малій академії наук. Потім вступив до Куп’янського автодорожнього технікуму, навчався там на відмінно. Він цікавився машинами та всім, що з ними пов’язано”, – стримуючи сльози, розповідає батько.
Якось Андрій Вікторович знайшов відео, зняте бійцями ЗСУ, які їхали на БМП. І там промайнуло знайоме місце та білі “Жигулі”. Батько попросив знайомих збільшити відео, впізнав машину сина. Потім попросив волонтерів, якщо будуть там, подивитися, що з машиною.
“Мені вона не потрібна, але хотів передати її армії чи волонтерам. Вони з’їздили та сфотографували її. Від машини практично нічого не залишилося”, – каже чоловік.
Волонтерка Марина Рисова навіть записала відео, на якому розповідає зі сльозами, що “Жигулі” розібрали місцеві жителі. Вийняли все, зняли колеса. “Вони буквально розірвали машину, в яку загиблий хлопець вклав усю свою душу!” – каже волонтерка.
